Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Пам’ятник магдебурзького права в Києві / Магдебурзьке право
26 квітня о 17:38

Пам’ятник магдебурзького права в Києві

Наводимо статтю визначного українського історика права, автора численних праць зі звичаєвого, цивільного, карного, морського права, громадського й політичного діяча Андрія Івановича Яковліва (1872-1955).

У столиці України – Києві, як раз у тому місці, де наверху гористого берега Дніпра стоїть на високому п’єдесталі монументальна фігура великого князя Київського Володимира, що року 988 офіційно прийняв з киянами й цілою землею Руською християнську віру східнього обряду, у підніжжі цієї гори між столітніми яворами стоїть менший пам’ятник у формі білої колони, увінчаної позолоченим хрестом.

Історія цього пам’ятника, що довгий час серед київського населення мав назву «малого Володимирового памятника» або й «пам’ятника охрещення Руси», не зв’язана ані з великий князем Володимиром, ані тим більше з охрещенням русів, давніх предків українського народу. Цей пам’ятник тісно зв’язаний з останніми роками життя Києва як міста Магдебурзького права.

Київ – одно з найстаріших українських міських поселень, на правому, гористому березі Дніпра (про його існування як великого міста маються відомости з VI-VII стол.), дістав привілей на Магдебурзьке право, як гадають деякі українські історики, від великого князя Литовського Гедимина (помер 1430 р.), десь на початку XV стол. Принаймні, в найдавнішому привілеї, що зберігся, великого князя Литовського Олександра з р. 1494 сказано: «пожалували ми міщан київських по давньому, як було при Витовті». Отже від початку XV стол. аж до 30-х років XIX ст. (Магдебурзьке право було відібрано від Києва р. 1835), тобто більш як 400 років, Київ жив і правувався Магдебурзьким правом. За цей час він дістав від великих князів Литовських, пізніше, коли Київську землю було прилучено до Польщі, від королів польських, а з р. 1654, коли Українська козацька держава перейшла під протекторат Московського царя, від московських і російських царів багато основних і додаткових привілеїв та грамот, що підтверджували місту Магдебурзьке право і зв’язані з ним права та привілегії для міського населення: автономну міську управу-магістрат з війтом на чолі, суди – війтовський, лавничий і магістратський, цеховий устрій; монополію торгу в місті й звільнення від мита за його межами, значні земельні маєтки, ліси, острови, озера і т.п.

Перщий тяжкий удар автономній управі Києва на Магдебурзькому праві завдала цариця Катерина II, що замісто магдебурзького устрою завела російську міську «думу» на підставі закону 1785 р. Цим була перервана майже 400-літня традиція магдебурзького управління, і хоч цар Павло І грамотою з р. 1797 знов привернув Києву Магдебурзьке право, однак ця хоч і недовга перерва тяжко відбилась на житті Києва, підорвавши довірря міщан до царського слова (перед тим Київ дістав від тієї ж Катерини II р.1764 грамоту, що стверджувала попередні грамоти на Магдебурзьке право) та до недоторканости автономного міського устрою . Надії киян на краще будуче зміцніли лише на початку XIX ст., коли новий цар Одександер І грамотою з місяця лютого 1802 року знов підтвердив Києву Магдебурзьке право зо всіма зв’язаними з ним правами й привілегіями.

Яка то велика й радісна була подія для киян, коли вони одержали бажану їм грамоту, видно з тих урочистостей, що влаштувало місто з приводу офіційного доручення й оголошення царської грамоти з власноручним підписом Олександра І. В неділю, 15 лютого 1802 року царську грамоту з Київського магістрату з урочистою церемонією перенесено до міського собору. Від будинку міської ратуші аж до собору по обох боках шпалерами стали міщани усіх київських цехів з цеховими корогвами. Процесію очолювали почесні, реєстрові міщани, члени товариства «Золотої Корогви» в парадному вбранні з голими шаблями, по три вряд. За ними несено золоту магістратську корогву м.Києва. Царську грамоту на оздобленій золотими шнурами й китицями подушці несли Київський війт Георгій (Юрій) Рибальський з двома асистентами. За ними йшли городничий з поліційними урядниками, магістратські урядники й почесні міщани. В соборі службу Божу відправив Київський митрополит Гавриїл, в присутности військового й цивільного губернаторів, генералів та інших офіційних і почесних гостей. Після служби Божої міський писар, пан Оробієвич, голосно зачитав царську грамоту. В цей час звонили в церквах дзвони й салютували гармати. З собору з такою ж церемонією грамоту віднесено до магістрату і там покладено в спеціальну скриню, де зберігались інші королівські й царські грамоти. Увечері було влаштовано великий банкет, запалено ілюмінацію й греміли гармати. Урочисте святкування тривало три дні.

Але цим кияни не обмежились: зібрали проміж себе 10.000 рублів (для того часу велику суму) на збудування міського шпиталю для хворих, калік і вбогих, а крім того вирішили збудувати під Владимировою горою, де протікав так званий «Хрещатицький струмень», пам’ятник, що нагадував би завше про дарування Києву Магдебурзького права. Того ж таки року такий пам’ятник було збудовано на призначеному місці, причому під високою колоною пам’ятника було вміщено невеликий басейн, куди проведено воду з Хрешатицького струменя.

На пам’ятнику буде вміщено мармурову дошку з таким написом в офіційній російській мові: «Усердием киевского гражданства за утверждение прав древней сей столицы Всероссийским Императором Александром І 1802 года, сентября 15 дня».

На початку XX століття міська управа збудувала гарні кам’яні сходи з балюстрадою з Олександрівської площі, що на кінці головної київської вулиці – Крешатика, вниз до самого пам’ятника. За більшовицької влади пам’ятник прийшов в запущення.

Така історія київського пам’ятника. Як історія його, так і документальний напис на таблиці стверджують, що цей пам’ятник дійсно є пам’ятником Магдебурзького права, яка назва за ним тепер остаточно закріпилась (історичні дані про пам’ятник взято у проф. В.Щербини. Документи до історії Києва 1494-1835 // Український Археографічний Збірник Української академії Наук. Том І. Київ. 1929).

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.