18 травня о 19:43

Початки магдебурзького права в Центрально-Східній Європі

Наводимо уривок із монографії історика Наталії Білоус «Київ наприкінці ХV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування», де на підставі маловідомих, унікальних архівних джерел висвітлюються різні сфери життєдіяльності київської міської громади.

У XI-XIII ст. у містах Центрально-Східної Європи відбувався бурхливий урбанізаційний процес, пов’язаний із колонізацією на «німецькому праві» (лат. Іus theutonicum), яке незалежно від терену свого побутування означало загальні привілеї на особисту свободу новим поселенцям (колоністам), спадкоємне і відчужувальне право на землю на певних умовах, постійний чинш як феодальну ренту, свободу вибору занять і міське самоврядування із власним судочинством. У більшості випадків цей термін включав у себе різний зміст. Різними були також напрями проникнення на землі Центрально- Східної Європи елементів нової організаційної моделі міст.

Міське право з’явилося в німецьких землях у X ст. Його укорінення в містах було пов’язане з інтенсивним розвитком ремесла й торгівлі та, як наслідок, економічною могутністю, що вимагало внутрішнього самоврядування і свободи від свавілля власників міст. Поширення міського права було довгим процесом запозичень: завдяки складеним магдебурзькими правниками правовим повчанням «ортилям» (нім. Ürteil), це право передавалося від одного міста до іншого, яке, у свою чергу, передавало його наступному, і т. д. Так, шляхом рецепції серед інших міст поступово виділився Магдебург – резиденція архієпископа і значний торговельний осередок, чиє право сформувалося на основі торговельних, монетарних і митних привілеїв, наданих місту впродовж Х-ХІІ століть представниками династії Оттонів. Магдебурзьке право згодом поширилося на кілька сотен нових міст і стало основним підмурком і зразковим варіантом для міського писемного права в Центрально-Східній Європі.

У 1188 р. архієпископ Віхман реформував міське управління Магдебурга, що знаходилося в його юрисдикції, надавши йому привілей, яким упорядкував судовий устрій міста. Центральним його елементом став лавничий суд, котрий значною мірою посприяв утвердженню правових норм магдебурзького права. Зберігши спадкові урядиди бурграфа і його заступника, архієпископ пізніше заснував новий орган – раду з дванадцяти осіб, до якої входило одинадцять пожиттєвих членів і представник бурграфа. Архієпископ Віхман, який правив над усією єпархією, зберіг контроль над містом, хоча воно отримано автономію в судочинстві, обкладанні та збиранні податків із міщан. Процес формування міського устрою Магдебурга закінчився наприкінці XIII ст. Тоді остаточно було розділено компетенції лавничою суду і ради. Унаслідок реформування міського управління було підготовлено видання першої пам’ятки писемного законодавства Maгдебурга – збірника правових норм, що початково складався з дев’яти статей. Основним його джерелом стали «рішення» (нім. Spruche) магдебурзьких лавників – шефенів (нім. Schoeffen), яких ще називали судовими присяжниками. Однак найбільш розповсюдженим правничим збірником став Вейхбільд. Поступово з поширенням цього права іш міста Саксонії, Тюрінгії, Сілезії, Чехії й Моравії, Польщі та інші землі Центрально-Східної Європи воно зазнало значних модифікацій.

«Німецьке право» було принесене вихідцями з Німеччини до Центрально-Східної Європи у вигляді сформованої на певних місцевих умовах організаційної моделі міської громади, запровадження якої в містах супроводжувалося прибуттям значних мас поселенців і кардинально новими соціально-економічними перетвореннями. Така модель несла з собою особисту свободу для міщан, регулювання їхніх повинностей, а також просторову перебудову міст та правову автономію. Цей процес у джерелах називався локацією (лат. locatio) і супроводжувався наданням локаційних привілеїв. Завдяки дослідженням німецького історика Р.Кєбнера і польського Б.Зєнтари нині під цим поняттям розуміють: 1) закладення нового міського поселення; 2) просторову видозміну вже існуючого міста; 3) надання міського права й устрою поселенню, котре перед тим виконувало міські функції, які відрізняли його від довколишніх сіл. У Центрально- Східній Європі локаційний рух не мав характеру одноразової акції, а був багатоетапним процесом розвитку міської мережі й у правовому відношенні зводився до перетворення осередків, які виконували функції міст, на автономні поселення. У локаційній перебудові були зацікавлені всі, хто брав у ній участь: заохочені економічними стимулами колоністи , які мали на меті осісти на новому місці на вигідних умовах, вони звільнялися від сплати податків; локатори (осадчі), які після заснування міста мали стати його управителями (дідичними війтами (солтисами, ріхтерами) і отримувати гарантовані прибутки; фундатори міст – монархи, світські та церковні власники – прагнули збільшити свої доходи, що їх могли забезпечити добре функціонуючі міські осередки. Прибутки на користь фундаторів складали чинші з землі, сплати від ремесла, промислів і торговельної діяльності. Доходи, що їх отримували королі як власники міст у Західній Європі, підтримуючи торгівлю та виробництво, спонукали, у свою чергу, монархів і власників міст центральноєвропейських країн прискорювати розвиток міських осередків у своїх країнах. Визнаючи за міщанами численні привілеї і допомагаючи їм фінансово в нелегкій урбаністичній перебудові, вони сподівалися тим самим прискорити розвиток економіки у своїх землях і володіннях.

У XIII ст. локаційний рух охопив дві наймогутніші тоді в Центрально-Східній Європі монархії – Чеське та Угорське королівства. Тільки в третій чверті XIII ст. у Чехії та Моравії виникло 41 місто. Після включення Владиславом Локетком Єілезії до складу Чеського королівства локаційний рух розгорнувся в усіх землях Польського королівства. Найбільше нових локацій відбулося в Малопольщі: тут їх у XIV ст. відзначено 97 містозасновницьких ініціатив, у Великопольщі – 55, у Сєрадзькій і Ленчицькій землях – 26, у Куявії і Добжинській землі – 15, у Мазовії – 36. У XV ст. поземельна динаміка кількості міських локацій була такою: Великопольща – 56, Малопольща – 50, Куявія і Добжинська земля – 12, Сєрадзька і Ленчицька землі – 29, Мазовія – 43. На кінець XV ст. центральні й західні землі Польського королівства були оптимально насичені міськими осередками, яких нараховувалося 556. У XVI ст. темпи урбанізаційного процесу на польських землях зменшилися.

weekend.com.ua

Перша хвиля поширення магдебурзького права на українські землі припала на другу половину XIII ст., коли в Холмі, Перемишлі, Львові, Володимирі з’явилися німецькі громади. «Експортоване» німецькими колоністами міське право залишалося тривалий час юридичною формою існування тільки тих громад, які постали в містах Галицько-Волинського князівства. Із включенням західноукраїнських земель до складу Польського королівства урбанізаційний процес на землях Галицької Русі інтенсифікувався: до кінця XIV ст. тут відбулося 37 локацій, у XV ст. – 73. Від початку XVI ст. локаційний рух динамічно проходив у Галицькій і Львівській землях Руського воєводства: якщо на кінець XV ст. тут відбулося 48 локацій, то на кінець ХVIст. – 125. Виникнення міст у цьому регіоні було викликане передусім необхідністю їхнього захисту від частих татарських, турецьких, молдавських нападів. У XVI ст. локаційна хвиля посилилася в Подільському воєводстві, де було засновано 47 міст, а також на Підляшші, де відбулося 24 локації.

Укладення Кревської унії 1385 р. сприяло поширенню «німецького права» на землі Литви. Першим дістало магдебургію столичне Вільно (1387 р.), міський устрій якого було організовано на взірець тодішньої столиці Польського королівства – Кракова, пізніше – Берестя (1390 р., повторно 1408 р.), Ковно (1408 р.), Троки (прибл. 1409 р.,). Стрімкий розвиток міст у Великому князівстві Литовському настав за часів правління Казимира Ягеллончика (1440-1492 рр.). Це було пов’язано із завершенням воєн і стабілізацією політичної обстановки в Литовській державі у середині XV ст., розвитком внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі. Усі ці зміни відбувалися в руслі соціально-скономічних процесів Центрально-Східної Європи, чому сприяло запозичення західних організаційних взірців міського життя. Міста, що отримували магдебурзьке право, діставали незалежну суто міську судову систему, необхідну для існування міської юрисдикції під зверхністю війта. Також магдебурзьке право звільняло міську громаду від влади великокнязівських урядників, а доходи від судочинства і міських сплат, які вони раніше прибирали до своїх рук, спрямовувалися вже до міської казни (скарбниці).

Політику протегування містам продовжив великий князь литовський Олександр Казимирович (1492-1506 рр.). Цей правитель намагався створити у країні рівномірну мережу міст. Збереглося близько двохсот різних актів і привілеїв за 1492-1506 рр., виданих як окремим містам, так і особисто деяким міщанам, а крім них ще понад 120 актів різного характеру, що стосувалися міщанства. Усі вони свідчать про те, що державна влада високо цінувала статус міст. Надання Олександром привілеїв аж 49-ти містам та його прагнення закладати нові міські осередки мало цілеспрямований характер урбанізаційної політики, в основі якої лежали передусім потреби державної казни, звідки у ті часи бралися чималі кошти на ведення війн із Московською державою, адже грошові надходження від міст, що формувалися з податків та різних сплат, були стабільними. Серед міст, які отримали привілеї на магдебурзьке право в цей період, були: Бранськ (1493 р.), Більськ Підляський (1495 р.), Гродно (1496 р.), Луцьк (1497 р.), Полоцьк (1498 р.), Дорогичин (1498 р.), Київ (1498 р.), Мінськ (1499 р.). Мельник (1501 р.), Кам’янець (1503 р.), Високе (1503 р.), Лосичі (1505 р.).

Урбанізаційні процеси на землях Великого князівства Литовського набули інтенсивного поширення в другій половині XV і продовжувалися до середини XVII ст. На середину XV ст. загальна кількість міст і містечок становила близько 100, а через два століття вона зросла до 900. Характерною рисою розвитку міської мережі у Великому князівстві Литовському було, по-перше, те, що в більшості випадків привілеї на магдебурзьке право надавалися вже існуючим міським осередкам та тим, які мали бути відновлені і заселені на городищах, де існували населені пункти, спустошені ще в часи монгольської навали; по-друге, суттєвою була різниця між західною і східною частинами країни: на відміну від західної, де зосередилася більшість міст на «німецькому праві», в українських та білоруських землях східної частини держави лише невелика кількість міст отримала магдебурзькі привілеї, та й то досить пізно.

У часи пізнього середньовіччя урбанізаційний процес на теренах Наддніпрянщини на довгі роки був загальмований монгольською навалою середини XIII ст. Протягом тривалого часу за наказами правителів Золотої Орди в Південній Русі знищувалися міські укріплення, а численні внутрішні війни, усобиці й напади кочовиків, пов’язані з грабунками й пожежами, спричиняли занепад міст. Відомо, що розвиток міських осередків Київської землі був досить інтенсивним: за підрахунками істориків, перед монгольською навалою на Русі налічувалося близько 70 поселень міського характеру. 30 із них з’явились у IX – на початку XI ст., 12 – в XI – першій половині XII ст. і ще 28 – у середині XII – середині XIII ст. Найбільшим містом за площею з чисельністю населення був Київ. Загальна його площа на той час становила 360-380 га, коефіцієнт щільності міської забудови – при-близно 60 %, кількість усіх будівель – близько 8 тисяч, що означає, що в місті могло проживати до 50 тисяч осіб. Тітмар, єпископ мерзебурзький, у «Саксонській хроніці» 1018 р. писав про Київ як про «велике місто, яке є столицею держави, де нараховується близько 400 церков і 8 торговиськ». Ці дані красномовно свідчать про те, яким був Київ перед монгольською навалою і яким він став поспіль, коли в результаті спустошливих набігів татар його населення скоротилось удесятеро.

Ситуація докорінно змінилась із входженням у XIV ст. Київщини до складу Великого князівства Литовського. Першими привілеї на магдебурзьке право дістали міста сусідньої Волині: Луцьк (1432, підтяв. 1497, 1503 рр.), Кременець (1438, підтв. 1536 р.), Володимир (90-ті рр. XV ст., підтв. 1509, 1532 рр.), а також кілька приватновласницьких містечок на прохання їхніх власників. У XV ст. деякі елементи «німецького права» почали проникати на землі Київщини, про що свідчать зокрема документальні згадки про існуючі війтівські уряди в Житомирі, Овручі, Києві, Черкасах, Острі, Путивлі. Найраніше серед цієї групи міст магдебурзьке право отримав Київ.

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *