05 січня о 14:54

«Ино какъ ԑсмо дали вам право Нѣмԑцкоԑ…»

Історик Наталія Білоус, розділ із дослідження котрої ми вже друкували тут, надає подальші цікаві факти з життя київської міської громади.

vkieve.net

Найкраща документальна згадка про функціонування магдебурзького права в Києві міститься у великокнязівському листі, виданому 14 травня 1499 р. на прохання воєводи й адресованому міським урядникам та всім міщанам Києва – «Лист до войта и мԑщан києвских з стороны пожитков з мԑста Києвского воєводԑ киԑвскому прыходячыхъ». Метою і призначенням видачі цього документа було розв’язання конфлікту, що виник між новоствореною міською владою і воєводою з приводу перерозподілу доходів від воєводи на користь міської громади та сфер впливу в місті. На початку документа зазначено:

«Войту мԑста Киԑвского, бурмистром и радцомъ, и всимъ мԑщаном. Што жаловал намъ очԑвисто на васъ воԑвода киԑвский кнзь Дмитрԑй Путятичъ, што ж которыи вряды и пошлины городскии пԑрвыи воԑводы завԑдали и тыи вряды роздавали, и пошлины биривали на город, ино какъ ԑсмо дали вам право Нѣмԑцкоԑ и вы дԑй тыи вси вряды и пошлины городскии за сԑбԑ забрали».

3 огляду на зміст цього великокнязівського листа, можна припустити, що його було видано через певний проміжок часу після надання Києву привілею на магдебурзьке право, тобто хронологічний період, що, по-перше, увібрав конфлікти між воєводою й новоствореною міською владою, по-друге, час, витрачений посланцями на дорогу від Києва до Вільна та на поїздку у зворотному напрямку, і, по-третє, на обговорення цього питання та прийняття рішення й оформлення відповідного листа у великокнязівській канцелярії. Якщо взяти до уваги подібні ситуації в інших містах Великого князівства Литовського, які в той час також отримали магдебурзькі привілеї, в Полоцьку (отримав привілей 4 жовтня 1498 р.) та Мінську (14 березня 1499 р.), можна помітити, що подібні конфлікти там виникли відповідно через п’ять і дванадцять місяців після запровадження магдебургії. Із цього приводу міським громадам Полоцька і Мінська також було видано подібні за змістом великокнязівські листи. Особливо жорсткий опір новим міським порядкам чинили намісник воєводи і бояри у Полоцьку. Для врегулювання конфліктів у цьому місті великий князь литовський Олександр видав два листи: 12 липня 1499 р. і в грудні 1500 р. У Мінську, через п’ять місяців після запровадження магдебурзького права, великий князь литовський, за скаргою мінського намісника князя Богдана Івановича Заславського на «войта менского, на бурмистров, и радец и на всих мещан» видав листа, яким задовольнив ряд вимог намісника щодо обмеження прав міської громади.

Із великою долею ймовірності можемо припустити, що перший привілей на магдебурзьке право міг бути наданий Киеву в жовтні – грудні 1498 р. Зауважимо, що надання привілеїв на магдебурзьке право містам Великого князівства Литовського саме в цей час було зумовлено причинами політичного характеру й тією дипломалатичною ситуацією, що склалася тоді у стосунках великого князя литовського Олександра з Московською державою. У липні 1948 р. він призупинив переговори з посольством великого князя московського Івана ІІІ. Відмова вирішувати мирним шляхом накопичені проблеми призвела до того, що обидві сторони – литовська і московська – взяли курс на військові дії. Готуючись до війни, великий князь литовський намагався заручитися підтримкою городян.

На ці обставини звернула увагу й дослідниця А. Хорошкевич, зазначивши, що однією з причин запровадження магдебурзького права в Полоцьку була міжнародна обстановка другої половини 1498 р.: «До осені 1498 р. чітко визначилася не тільки конфронтація двох найбільших східноєвропейських держав, але й невідворотність війни між ними. Забезпечення підтримки міщанам, які надавали значні військові контингенти, було не зайвим, особливо враховуючи близькість Полоцька до можливого театру військових дій». Одночасно з Полоцьком, тобто 4 жовтня 1498 р., привілей на магдебурзьке право отримав Дорогичин, а згодом, очевидно, і Київ.

Привілей на магдебурзьке право Києву поклав початок оформленню в місті окремої міської юрисдикції. Після цього надання частину міського населення поступово було вилучено з-під влади й судової компетенції воєводи та його намісників і переведено в підпорядкування новій міській владі з війтом на чолі. Украй важко реконструювати зміст протографу цього привілею, оскільки наступні його підтвердження – привілеї від 29 березня 1514 р. та від 12 січня 1516 р. – були більшими за обсягом і значно ширшими у правах. Виходячи зі змісту привілеїв на магдебурзьке право іншим містам Великого князівства Литовського кінця XV ст. – Полоцьку, Мінську та ін., можна припустити, що подібні нововведення були запроваджені тоді ж і в Києві. Ці привілеї зазвичай містили таку формулу: «…с права литовского и руского, и котороԑ коли будԑтъ тамъ, пԑръво дԑржано, въ право Нѣмԑцкоԑ, котороԑ зовԑться маитборскоԑ, пԑрԑмѣняԑм на вѣчныԑ часы». Такі надання служили правовою основою для формування органів міського управління, що складалися з виборних урядників. Так, у Полоцьку, згідно з привілеєм 1498 р., щороку війт мав обирати 20 радців, половина з яких мала католицьке віровизнання, а половина – православне. Рада і війт обирали двох бурмистрів із-поміж радців. Подібну організацію для міської влади визначив привілей на магдебурзьке право 1498 р. Дорогичину. Різни ця полягала в тому, що рада в цьому місті обиралася війтом разом із міською громадою, а число радців сягало 17-ти У Мінську обмежилися 12 радцями, які разом із війтом щороку обирали двох бурмистрів.

Перша документальна згадка про існування в Києві війта, бурмистрів, радців міститься у згаданому вже листі великого князя литовського Олександра від 14 травня 1499 р., що свідчить про наявність початкових організаційних форм міського самоврядування. Зважаючи на розміри міста, чисельність міських урядників у Києві могла сягати на той час 12 осіб. Окрім того, таке число відповідало нормам магдебурзького права. Можна припустити, що в Києві наприкінці XV – на початку XVI ст., подібно до Полоцька, Дорогичина та Мінська, війтові належало право обирати міську раду.

До інших нововведень у містах із магдебурзьким статусом належали: звільнення міщан від судового підпорядкування воєводським урядникам і передача їх під присуд війта; звільнення від повинності надавати підводи послам і гінцям, право бути вільними від сплати мита в межах усієї держави; встановлення щорічних ярмарків і щотиждневих торгів; право забудови незаселених земельних ділянок у межах та навколо міста; дозвіл на вільне користування лісом поза містом у засягу трьох миль; будівництво в центрі міста ратуші й різних об’єктів господарського призначення: міської лазні, крамниць, «комори постригальної», «важниці» та ін.

medievist.org.ua

Аналізуючи великокнязівський лист від 14 травня 1499 р., можна також частково з’ясувати, яких прав набула київська міська громада. У будь-якому разі компетенція війтівської влади в місті розширилася. У зв’язку з цим війт і радці не забарилися скористатися отриманими правами та вольностями і почали перебирати на себе найважливіші з них – обвістку (грошовий збір із прибулих до Києва купців і козаків) та функції осьмника, обов’язками якого було: наглядати за дотриманням моральності мешканцями міста, шрафування порушників, контроль над міським торгом, збір мита і торгових сплат на користь воєводи від привезеної до Києва риби. Крім цього, міщани припинили давати воєводі у торговий день щосуботи «от товару по дензе», від лучників двічі на рік – луки, від ковалів і чоботарів – сокири і чоботи на замок, від приїжджих купців – товари, що падали з перевантажених возів на в’їздах до міста:

«…Тԑжъ повԑдал намъ панъ Юрԑй Пацԑвичъ, штож которыи купцы коли ԑдуть с Києва и возы свои товаром тяжко накладывают для мыта, иж бы возовъ мԑншԑй было, и въ которого купца воз поломится с товаром на одну сторону по Золотыи Ворота, а на другую сторону по Почайну рԑку, ино тот воз с товаром биривали на воԑводу киԑвского…»

Із цього приводу воєвода Дмитрій Путятич і поскаржився великому князеві, який видав згаданого листа київському війтові та міщанам, забороняючи їм відмовляти воєводі в усталених звичаєм сплатах від ремесел і торгівлі. На порушників цієї постанови мав бути накладений чималий штраф у сумі 100 кіп лит. гр.: «Прото ж и тыми разы приказуԑмъ вамъ под виною нашою сто копъ грошԑй аж бы ԑстԑ в тыи обԑстъки и в тоԑ осмъництво нԑ вступовалися, и дали ԑму в том впокой. Нԑхай тыи вряды осмъництво и тыԑ вси пошълины завԑдаԑт осмъникъ воԑводин подлугъ давного обычая».

Повертаючи воєводі належні йому раніше доходи від сплати міщанами податків і ремесел, великий князь тим самим обмежував права нової міської влади і поновлював на певний час старі порядки в місті. Причиною такої «непослідовної політики» була, найімовірніше, військова нестабільність у державі, викликана тривалою війною з Московською державою. Дмитрій Путятич, який очолював військові сили у прикордонному Київському воєводстві, потребував значних коштів на їх утримання, а також на підтримку в належному стані веж, стін та озброєння Київського замку. Водночас він виконував функції великокнязівського посла і виступав посередником у переговорах із кримським ханом Менглі-Гіреєм. Утім уже через три роки міщани, у свою чергу, поскаржилися великому князеві на воєводу та його урядників у тому, що «им тяжкость вԑликая ся дԑԑт, иж пословъ и гонцовъ наших и московскихъ, и волоских, и турԑцкихъ, и пԑрԑкопъских, и заволских и иных ордынъских… стациԑю поднимают и подводы под нихъ дают, и конԑй, и скарбовъ пословых стԑрԑгут, и в Орду з нашими послы ходять, и кони свои под нихъ дают до Орды и зася до нас и подвоԑводиных гонцов подводы дают». До того ж, продовжували міщани, від київських тивунів «вԑликии имъ кривды и втиски, и драпԑжства дԑются», а піддані воєводи, монастирів, шляхти, а також замкові ремісники, торговці, перекупні «и иныи прихожии люди» выдмовляються нарівні з ними відбувати міські повинності: «тыи дԑй вси служобъ мԑстских с ними посполу нԑ служат и поплатковъ нԑ платят, и кликовщины городовоԑ не дают, и в поли сторожи нԑ стԑрԑгуть, и мосту городового нԑ мостят, и ставка под городом нԑ сыплют, и острогу нԑ острожат». Раніше ж вони «с ними посполу службы мԑстскиє служивали и поплатки плачивали».

Великий князь литовський цього разу прихильно поставився до проблем міщан, про що свідчить його звернення до київського воєводи: «Ино сам можԑшъ розумԑти, кнжԑ воєвода, штожъ им одным тыԑ службы служачи и поплатки мԑстскиԑ платячи, тяжкость вԑликая ԑсть. Нԑхай бы в том имъ тяжкости нԑ было. А ԑстли бы которыи люди нԑ хотԑли в том им помагати, и мы дозволили им таковыхъ грабити». У результаті київські міщани дістали великокнязівський лист від 3 грудня 1502 р., яким було задоволено всі їхні прохання: вони отримували звільнення від надання стацій і підвід послам і гінцям, усі шляхетські й духовні піддані, які займалися торгівлею, мали залучатися до виконання міських повинностей. Воєводі наказувалося пильнувати за тим, щоб усі категорії міського населення однаково сплачували міські збори і відбували служби. До того ж міщан звільнили від судового підпорядкування воєводському тивунові.

Так, черговий конфлікт між воєводою і київською міською громадою закінчився перемогою останньої. Аналогічно був розв’язаний конфлікт і в Полоцьку між міською громадою і намісником Станіславом Глібовичем, який «имъ почалъ былъ кривды и втиски великии делати через тое право Майтборское, моцно хотел люди ихъ судити и рядити, и земли ихъ розъезджати, и которыи они мели на тые земли твердости и листы, тыи вси листы въ них поотнималъ, и мещанъ моцно былъ за себе забралъ». Великий князь литовський у цьому випадку своїм листом від 30 грудня 1503 р. дозволив міщанам вдаватися до крайніх заходів – садити порушників його розпоряджень до в’язниці.

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *