Запровадження магдебурзького права в Києві

Документальні згадки про функціонування магдебурзького права в Києві дають чимало фактологічної інформації, що цікава не лише фахівцеві. Більше з життя київської міської громади – в дослідженні історика Наталії Білоус.

crimeanbook.com

Відсутність оригінального привілею на магдебурзьке право, наданого київській міській громаді, та будь-яких його копій спричинили багато дискусій в історіографії щодо точності його датування. Такі відомі історики, як М.Закревський і В.Щербина, відносили цю подію на кінець правління великого князя литовського Вітовта, тобто на першу чверть XV ст. В.Антонович вважав, що магдебурзьке право функціонувало в Києві з середини XV ст. І.Каманін, Ф.Леонтович, П.Клепатський, М.Грушевський припускали, що такий привілей міг бути наданий Києву лише наприкінці зазначеного століття. Сучасні українські історики датують цю подію 1494-1499 рр. Останніми, хто спробував розв’язати проблему початків київської магдебургії, були російська дослідниця Т.Круглова, яка у своєму дослідженні «вирахувала» точну дату надання привілею – 31 серпня 1498 р., та О.Русина, яка детально й критично проаналізувала всі версії своїх попередників у статті «До проблеми початків київської магдебургії». Утім і досі питання про дату запровадження магдебурзького права в Києві залишається відкритим.

Варто підкреслити, що коло джерел для дослідження даної проблеми є вкрай обмеженим. Усі дослідники реально могли скористатися лише двома документами Олександрової доби – привілеєм від 26 травня 1494 р. та великокнязівським листом, виданим киянам 14 травня 1499 р.

У XV ст. політичне й соціально-економічне становище Києва визначалося не тільки наслідками великої монгольської навали середини XIII ст., а й подальшими майже щорічними нападами ординських ханів на землі Київщини. Зі стабілізацією політичного життя в регіоні у часи правління князя Олелька (1440-1455 рр.) та його сина Семена (1455-1470 рр.) настав період економічного й культурного відродження Києва, який був значним центром розвитку ремесла й торгівлі. Свідченням зрослого економічного потенціалу Києва стала відбудова пам’яток мурованої архітектури давньоруського часу. Про реставрацію Успенського собору Києво-Печерського монастиря в 1470 р. як про визначну подію йдеться в Густинському літописі:

«В лѣт 1470. По долгом спустѣнії Батіевском оправлена црквъ Печерская престої Бци коштом великим от блговѣрного кнзя Симеона Олелковича или Александровича, внука Володымера Олгердовича, кнзей слуцкихъ, иже оукраси ю красотою, якоже бѣ мощно, такожде и внутръ иконным писаніем (но единаче не тако, яко же прежде, исперва бо мусіею сажена бысть, не токмо по стѣнам, но и по земли), и обогати ю златом и сребромъ и сосуды црковными при Іоанѣ архимандрытѣ. Еще же сей благочестивый кнзь и привилея на сію стую обител, еже о древных князей быша наданыя, отдаде в руцѣ архимандрыту, их же его прародителѣ по плѣненії Батіевском обрѣтоша».

Смертю князя Семена Олельковича 3 грудня 1470 р. було перервано подальше зростання політичної ролі як Києва, так і Київського князівства. 1471 року великий князь литовський і король польський  Казимир IV ліквідував Київське князівство, перетворивши його на воєводство. Призначеного на уряд київського воєводи католика Мартина Гаштольда кияни двічі відмовлялися прийняти і навіть не впускали до міста. Лише силою зброї, після придушення опору городян воєводі вдалося вступити на уряд. Ці події спонукали Казимира IV видати законодавчі акти, що гарантували збереження усталених раніше норм життя Києва і Київської землі: земський привілей, адресований усім мешканцям Київської землі (передусім шляхті), та привілей київським міщанам, що регламентував їхні права. Останній, очевидно, став основою для підтверджувального привілею, виданого згодом на прохання киян сином Казимира – великим князем Олександром у 1494 р.

we.org.ua

Розгром Києва силами кримського хана Менглі-Гірея восени 1482 р. знову надовго загальмував його розвиток. Наслідки цієї події були вкрай трагічними для міста: населення значно зменшилося, у полон потрапив київський воєвода Іван Ходкевич, татари пограбували собор Святої Софії і Печерський монастир, а літургічну утвар звідти переслали в дар московському правителеві Івану ІІІ. Спустошливими виявилися вторгнення кримських татар на землі Київщини в 1489, 1493, 1501 1506 рр. Про неспокійний характер життя в Києві розповідали тогочасні іноземні мемуаристи. Так німецький хроніст із Гданська Каспар Вейнріх описав події 1489 р. у Києві: «…влітку вийшли татари й турки з жінками і дітьми, трьома метальними машинами і 100 тисячами людей…, сплюндрували місто Київ і вирушили далі…» Однак завдяки своєму географічному розташуванню Київ і в подальші часи не втрачав значення важливого економічного центру українських земель, тому чисельність його населення поступово відновилася за рахунок новоприбулих поселенців із Полісся. До того ж на відбудову міста литовський уряд  мобілізував з усіх земель Великого князівства Литовського 40 тис. війська та 20 тис. «людей з топорами» (тесль) на «роботу київську». Можливо, що тоді ж Казимир ІV запровадив уряд війта в Києві для організації міської громади та для ефективного керування нею. Оскільки подібний до наданих іншим містам привілей, який міг би підтвердити цей факт, не зберігся, не виключаємо й того, що такий уряд міг бути запроваджений у Києві й дещо пізніше – на початку правління великого князя литовського Олександра – у 1492-1494 рр., як це відбувалось у деяких містах держави, де право призначення війта було прерогативою верховної влади.

Найдавніша документальна згадка, що свідчить про функціонування уряду війта в Києві, зафіксована у великокнязівському привілеї, виданому київським міщанам 26 травня 1494 р. У ньому визначалися такі функції і компетенція війта в місті: він був зобов’язаний наглядати за дотриманням порядку в місті, дбати про його пожежну безпеку, стежити за тим, щоб мешканці Києво-Подолу не палили свічок у своїх збудованих із дерева житлах. Війтові надавалося право стягувати штрафи з порушників пожежної безпеки, що раніше було прерогативою київського воєводи: «Такԑж коли вночы со огнԑм на мԑстԑ в домԑх сѣжывали, ино за то на них вины воԑвода биривалъ, и мы то им отложыли, нԑхай о том войтъ вѣдаԑть какъ маԑтъ то в грозѣ мѣти. А ԑстлибы нԑ хотԑл войтъ того смотрѣти, а тою нԑрядностью, которая бы ся от огню мѣсту шкода стала, тогды мы маԑм сами за то виною нашєю карати». Всі інші важливі функції міського управління на той час виконувалися воєводськими урядниками: осьмники займалися збором певних торговельних оплат, тивуни – судочинством, а також виконанням, згідно з наказом воєводи, різних доручень адміністративного характеру.

Спираючись на згадки в названому привілеї про «мѣстскоє право», М.Грушевський і П.Клепатський ототожнили його з «німецьким» або магдебурзьким правом. Підґрунтям для їхніх припущень були відомості про наявність війтівського уряду в місті, а також згадки про міщан і міських слуг: «…А мԑщаном и слугам мԑстским с послы ув Орду не ходити. А хто мԑщанку из домом поймԑть в мѣстском правԑ, тот маԑт службу тую ж служыти, которая пєрво с того дому шла». Безперечно, у містах з магдебурзьким правом «мѣстскоє право» ототожнювалося з «німецьким». Однак для українських міст значення цього терміна було дещо ширшим, воно охоплювало сукупність тих правових норм, якими керувалося населення |того чи іншого міста. Дослідники майже не звертали увагу на те, що в цьому привілеї спадкові права міщан регулювалися не нормами «німецького права», а великим князем, до того ж не бралися до уваги посилання на традиційні правові норми «Руської Правди»:

«А в кого, што вкрадуть и выймут лицԑм в татя, а того єщє будԑт в дом свой нԑ вносил, а жона и дѣти нԑ по жывали, жона и дѣти от того прави. А тать мочиль будԑть заплатити со своԑго дому и он заплати. А татя казнити по ԑго дѣлом подлԑ права. Пак ли нԑ будԑт татԑви чымъ заплатити, ино и лица у двор нԑ брати, отдати истцу в кого вкрадԑно. А холопу и робѣ нԑ вԑрить, ани на свԑточство их нԑ пущати. А ни суда с нԑволным нԑ надобԑ. А вина и гривны по-старому».

Варто звернути увагу й на той факт, що в акті 1494 р. не згадується про таку важливу складову магдебурзького права, як прийняття до міського громадянства – будь-який мешканець Києва міг вільно й безперешкодно залишити місто без сплати внеску до міської скарбниці, в той час як у містах на магдебурзькому праві такий внесок був обов’язковий: «А который мԑщанинъ по своԑму нԑщастью всхочєт пойти до иного города або мѣста, а маючи своԑ што влостноԑ, ино єму волно продати, а любо пойти со всим своим у Вԑликоԑ князство Литовскоԑ, а нԑ за границу… А коли заповԑди о поганствԑ нԑ будԑть, а который мԑщанин з мѣста въԑдԑт, на том вины за то нԑ брати».

Закінчується цей привілей словами, які дали підставу деяким історикам XIX і XX ст. для припущення щодо існування магдебурзького права у Києві ще в першій третині XV ст.: «И всим ԑсмо пожаловали мԑщан киԑвских и всԑ посполство по давному какъ было за вԑликого кнзя Витолта, бо мы никому новины не вԑлим уводити а старины рухати». При цьому дослідниками ігнорувався той факт, що даний привілей мав підтвердний характер і зафіксував лише ті норми міського життя, які склалися ще за часів правління Вітовта і Казимира ІV, що і вказувалося на його початку. Нововведенням у ньому, можливо, було лише положення про обов’язки війта.

Отже, з привілею 1494 р. випливає тільки те, що київську міську громаду на початку правління великого князя литовського Олександра очолював війт, що свідчило про існування елементів «німецького права» в міському устрої Києва. Однак київський війт був наділений лише обмежиними адміністративними функціями, а до судової влади не мав жодного відношення. Міська громада на той час жила й керувалася власним «звичаєвим правом» та деякими нормами, успадкованими з «Руської Правди». Надання магдебурзького права означало б не просто упривілеювання міста, а передусім формальне піднесення його статусу, доволі актуальне в середині 90-х років XV ст., коли постав проект передачі «Києва и иных городов» братові великого князя литовського Олександра Сигізмунду, який мав би перетворитися на співправителя Литовською державою. Але з огляду на те, що цей проект зіткнувся з потужним опором як усередині держави, так і ззовні – з боку Івана III, то залишився нереалізованим. Це певною мірою прояснює, чому великий князь Олександр на певний час »охолов» до нього і повернувся до цієї ідеї дещо пізніше, у зв’язку з іншими обставинами.

Далі буде