Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Великдень в українських традиціях / Магдебурзьке право
26 квітня о 09:00

Великдень в українських традиціях

Великдень – це сімейне, родинне свято, яке кожен намагається провести зі своїми близькими. Нині чи не в кожному домі його святкують по-своєму. А раніше все – починаючи з підготовки до свята і завершуючи вранішнім розговінням – проходило у всіх господарів однаково. Більшість традицій ми не зберегли у побуті за наших днів. Але згадки про них збереглися. 

СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ

Останній тиждень перед Великоднем мав кілька назв – Білий, Жильний, Вербний, Чистий або Страсний.

Аби на Великдень усе сяяло, господині безупинно трудилися весь Страсний тиждень. Випрати треба було всі рушники, які тільки були в хаті.

До Пасхи господарі мали вичистити все від зимового бруду і сміття. Причому зробити це все треба було ще до четверга. Робота по господарству була чітко розділена по днях тижня.

У понеділок треба було помазати глиною і побілити стіни в хаті. На Різдво це не завжди можна було зробити, тому цього разу, які б не стояли холоди, треба було знайти час, щоб прибрати все. Долівку підводили обов’язково жовтою і червоною глиною. Мили столи, лави, вікна, двері, все складали, прибирали, адже після цього “порядків” принаймні два тижні вже ніхто не робив.

У вівторок влаштовували велике прання – прали ледь не все, що було в домі. Господар у той час наводив лад у хлівах.

У середу закінчували все, що не встигли поробити в попередні дні. В цей же день завершували городні роботи. Після Страсного четверга працювати на городі вже не можна було.

До свята готували якнайкращі вбрання. Це робили також у середу. Якщо до Різдва традиційно треба було справити сорочку, то на Великдень це були чоботи і коралі.

 Зі скринь діставали найкраще вбрання.

Дівчата до Паски золотили вінки. Ті, що багатші, купували листкове золото, схоже на фольгу, таке, що могло перейти на матерію, відклеїтися від паперу, коли його притулиш. Золото прикладали до листочків, пір’їнок і таким чином оздоблювали вінок.

На Страсному тижні господарі старалися нічого з хати не позичати.

ЧЕТВЕР – ЯК РУБІЖ

Початок Великодніх свят відраховували саме від четверга. Із цим днем пов’язано дуже багато традицій та вірувань. За Біблією це день розп’яття та мук Христа – за весь передпасхальний тиждень найсумніший і найскорботніший день.

Увечері люди йшли до церкви послухати про Страсті Господні. Від ранку ж у них була тьма роботи.

Саме від четверга і до суботи тривали приготування смаколиків до свята. Господині у четвер пекли паски. Кожна старалася якнайкраще оздобити святковий хліб.

Паску в деяких регіонах прикрашали так само, як коровай. І безконечником, і листочками, і пташками. Чого точно не було – не покривали її глазур’ю та кольоровими посипками.

 Раніше паска була більше подібна на коровай.

Особливо красивими були паски на Закарпатті. Їх робили схожими на корону. Увесь день майстрині трудилися над неперевершеною архітектурою з тіста“, – розповідає етнограф Галина Олійник.

На Чернігівшині та Полтавщині робили сирну паску. Для цього виготовляли спеціальні форми, які гарно вирізьблювали. Потім робили масу з сиру, в яку клали багато яєць, цукор та родзинки. Її клали у форму і затискали. Цей сир цілу ніч вистоювався і скручувався ще сильніше. На свято паска була готова до вживання – її не випікали.

На Гуцульщині існували два окремі поняття “бабка” і “паска”. Паска була несолодка і робилася з 5-6 яєць, а бабка була здобна, з 15-30 яєць, і з родзинками.

 Подекуди таку паску готують і досі. Щоправда, форму тепер можна просто купити у магазині.

У Чистий четвер виварювали сіль. Четвергова сіль вважалася одним із найсильніших захисних оберегів. Кам’яну сіль варили у воді, доки вона не ставала білою й чистою. З нею йшли у церкву в четвер на Страсть, а потім цю ж саму сіль святили на Паску. Нею захищалися проти вроків, проти проклять, сипали під порогом, щоб у хату не проскочило нічого лихого.

Уечері в Чистий четвер молодь скрізь запалювала вогні, а парубки котили запалене дерев’яне колесо. Такі традиції були пов’язані з померлими предками. Вважалося, що Бог у цей час відпускав душі на землю. Душі були різні – і добрі, й злі. Вогонь мав захистити від лихого. Багаття палили біля цвинтарів та біля церкви, коли йшли зі Страсті.

ПИСАНКИ

Етнограф Галина Олійник каже, що розписувати великодні яйця треба було увесь Страсний тиждень.

Є різні твердження. Одні казали,  що у п’ятницю великодню не можна писати писанки, бо то гріх.

 Розписувати великодні яйця дівчата воліли наодинці.

Знаю села, де якраз у п’ятницю писали, бо після того, як виносили плащаницю, не можна було нічого особливого робити“, – додає вона.

У джерелах зустрічаються згадки, що писанки писали гуртом, однак пані Галина каже, що частіше для цього усамітнювалися. У писанки закодовували свої бажання, прагнення та мрії. Тож дівчата воліли лишитися для цього самі, бо могли щось таке побажати, чого не хотіли виказувати іншим.

Писанки малювали на повних і тільки на повних яйцях. На пустих яйцях на Центральній Україні малювали тільки ті писанки, які несли на цвинтар. Їх вішали на деревах, щоби пращури з ними розмовляли“, – наголошує пані Галина.

Для того, щоб розписані яйця не псувалися, їх засушували. Писанки клали у піч після випікання паски. Чекали, поки піч трохи вихолоджувалася, щоб яйце не тріснуло. Віск на писанці розтоплювався, рівномірно покривав писанку, і яйце ставало твердим. Крім того, верхній шар білка наче запікався, і писанка вже не псувалася, а всихала.

Розписані яйця на свята служили за валюту. В хаті їх могли писати до 60 штук.

Їх дарували, обмінювали. Писанки заорювалися, щоб була щаслива нива. Клалися під хату, коли ставили фундамент. Їх клали в колиску, аби дитина добре спала, і нічого лихого її не тривожило. Після освячення писанки клали у воду, щоб дівчата вмивалися і були “красними як писанка”.

 У писанку можна було закодувати найзаповітніше своє бажання.

Зараз таких обрядів немає, бо яйця переважно фарбують штучними барвниками, і так можна собі “заробити” алергію чи подразнення шкіри. Раніше ж для фарбування використовували вільху, сік моркви чи буряка, дубове листя та цибулиння“, – каже пані Галина.

КОЛИ ПРИХОДИТЬ СВЯТО

Наповнення великоднього кошика різнилося залежно від регіону. Раніше ніде, звісно, не святили бананів, апельсинів, горілки чи вина.

У Галичині до церкви несли яйце, очищене від шкарлупи, крашанки, писанки, паску, ковбасу, шпондер (печеню), полядвицю (копчене свиняче чи яловиче філе у вигляді ковбаси), хрін, сир та сіль.

У Центральній Україні вміст кошика був трохи інший: яйця (можна і без очищення від шкарлупи), шматочок ковбаси, сало, бекон або запечене м’ясо, сир, мішечок із пшоном, пиріжки.

У гуцулів до всього ще й досі святять сирні коники.

У Центральній Україні, зауважує етнографка, паску святили не лише в кошиках, а й у ночвах. Їх ще називали нецки. Великодній кошик чи ночви зі смакотою зав’язували у хустку або покривало.

Моя мама казала, ще дід клав нецки у верету (покривало), завдавав на плечі та йшов святити паску. Гуцули ж несли свячене у пасківниках – це були різьбленні дерев’яні кошики-посудини, які майстрували спеціально для Великодня“, – розповідає етнограф.

Коли кошик приносили додому – хустку чи покривало розв’язували або над головою дочки на виданні, аби швидше вийшла заміж, або над головами малих дітей, “щоб розум розв’язати”.

 Великодній кошик старалися оздобити якнайкраще.

Було таке, що той, хто йшов до церкви, міг розговітися в дорозі першим, не чекаючи сім’ї. Це стосувалося особливо тих прихожан, які жили високо в горах, або кому до церкви треба було йти кілька годин.

До речі, тоді, як і зараз, були люди, які ходили до церкви тільки раз на рік, на Пасху. Їх у народі називали річниками.

Після того, як сім’я приходила додому з церкви, розговлялися і лягали досипати. Коли просиналися – йшли знову до церкви, проводити гаївки.

Вважалося, що в ці дні найбільшим виявом гідності та сміливості для парубків було зробити “дзвін” або “вежу”, як її називали, в кілька “колін”. “Молоді хлопці ставали один одному на плечі в кілька рядів. Звичайно, це робилося не на асфальті, а на траві. Це була демонстрація вправності й сили. Люди важили життям, але в ім’я такого великого свята. Було багато ігор, як-от “Чий батько дужчий” (стукання крашанками), “Довга линва” (перетягування каната), “Ми кривого танцю йдемо”, з меншими дітьми грали “Соловеєчку-пташку-сватку” та “Як сіють мак“, – зауважує Галина Олійник.

Перший понеділок після Великодня називали Волочебним – бо всі “волочилися” від хати до хати у гості.

До наших днів дійшла традиція Обливаного понеділка, однак із часом вона втратила свій сенс та автентичність. Раніше хлопці поливали водою лише дівчат зі своєї громади. Старших пань ніхто не чіпав. Це не було загальне обливання. Облити міг хтось із родичів приблизно одного віку, кум куму, наприклад, але легенько, для годиться. Дівчата хлопців не обливали. Натомість на Бойківщині дівчата парубків у вівторок за обливаний понеділок били кропивою.

Джерело: life.pravda.com.ua