«Безголові» міста: чому в Україні дефіцит мерів?

Коли ти не можеш або не хочеш навести порядок – очолюй хаос. Судячи з того, що в Україні нині налічується 196 населених пунктів без легітимної влади, цю настанову наші чиновники вже взяли до виконання. Здавалося б: посада мера – хоч маленького містечка, хоч міста з шестизначною кількістю населення – є достатньо привабливою, аби не бути довго вакантною. Але ні. Подекуди безвладдя і безладдя є ще «смачнішими»: можна дерибанити місцеві бюджети і за себе, і за «того хлопця» (читай: відсутнього мера). Дерибанити і виходити сухими з води, бо навіть якщо нагрянуть містичні перевіряючі, то спитати їм буде ні з кого: голови якраз і нема.

provce.ck.ua

Якщо говорити про великі міста (тобто про міста з населенням у понад 200 тисяч мешканців), то з них без міського голови наразі лишаються Полтава, Чернівці та Луцьк. Точніше, градоначальник Чернівців Олексій Каспрук якраз бореться за своє поновлення на посаді, з якої, як він вважає, його незаконно відсторонили. А в Полтаві в.о. міського голови Олександр Шамота буцімто сильно заважає фракції БПП «Солідарність». Його тіснить із посади колишній мер і колишній «регіонал» Олександр Мамай. Місцеві ЗМІ пророкують, що Мамай може повернутися на посаду без проблем. Дарма що він є представником «Опозиційної платформи – За життя». У Луцьку ж мер помер, і нині його обов’язки тимчасово виконує секретар міськради. При цьому на вибори голови місто чекає вже два роки.

Власне, вибори в Луцьку мали бути призначені ще в середині 2017-го. У Верховній Раді навіть намагалися проголосувати за відповідну постанову, але спроба вийшла провальною. Як дотепно прокоментував ситуацію луцький депутат-мажоритарник Ігор Гузь, так сталося тому, що «кандидата не узгодили, структури недорозбудовували і медіа ще не всі прикупили». Тоді, в липні 2017 року, при голосуванні за постанову за призначення виборів міського голови у Луцьку забракло лише восьми голосів. У свідомому саботажі процесу нардепи звинувачували фракцію БПП, котра, мовляв, віддавна «вважає місто своїм».

Але не все ще скуплено не тільки в Луцьку. Менші міста – зокрема сателіти Києва – також живуть без голів. В Ірпені екс-мер Володимир Карплюк сам пішов у відставку – після ряду гучних антикорупційних скандалів. Відтак містом правлять фактично… тітушки – в кожному разі, саме вони проявляють неабияку активність на сесіях міськради, погрожуючи та тероризуючи місцеву громаду – особливо в ті дні, коли міські депутати затверджують скандальний генплан. І хоча в «центрі», тобто в Києві, пречудово поінформовані щодо ситуації в Ірпені, ніхто не палає бажанням її виправляти. Формальною перешкодою слугує те, що нинішня в.о. міського голови Ірпеня не направила до Верховної Ради копію заяви екс-мера про відставку. А без цього парламент не може включити до порядку денного питання про вибори.

Ще одне місто Київщини, де склалася патова ситуація з мером, – Українка. Як і в Луцьку, містяни живуть без голови з 2017 року. Причина такої ситуації проста: мер Українки Павло Козирєв перейшов на іншу роботу, очоливши одне з регіональних відділень ДФС. Перелік населених пунктів, що зіткнулися з аналогічною проблемою, можна продовжувати. Тільки продовжувати опис подібних «травматичних випадків» не має сенсу, краще замислитися над причинами ситуації, її наслідками та тим, як можна все виправити.

А тим часом – для зіставлення – нагадаю про те, що в польському Гданську, де мера Павла Адамовича було вбито 13 січня, вже пройшли вибори. Чомусь полякам знадобилося менше двох місяців, щоб оплакати колишнього голову, сформувати список кандидатів, організувати вибори і навіть підбити підсумки першого туру. При бажанні все робиться доволі швидко – навіть тоді, коли стається трагедія, і потрібен час, або місто змогло оговтатися. Українці так не можуть – у нас процеси тягнуться так само довго, як кілометри українських невідремонтованих доріг, і лишають по собі таке ж малоприємне враження, як і їзда цими дорогами.

Між тим без роботи над помилками не може бути ніякої справжньої децентралізації. Збереження статус-кво сприятиме тому, що люди остаточно розчаруються в місцевому самоврядуванні. Бо його, власне, й нема. Колись так само довго на вибори мера чекали й кияни – термін повноважень Леоніда Черновецького добіг кінця у 2010-му, проте знадобилися ще два роки, аби він написав офіційну заяву про відставку, і ще два – аби вже у 2014-му столиця нарешті обрала нового керівника. Але це було ще за старої, як нині заведено казати, «злочинної» влади, котра давно загула в небуття. Хоча влада нинішня чомусь вважає за потрібне торувати її шлях.

Депутати ВР поточного скликання не квапляться призначати вибори на місцях, бо, вочевидь, чекають на проведення президентських перегонів. Вже після них контури майбутніх договорянків будуть промальовані чіткіше. Тоді, можливо, й вдасться знайти 226 голосів за призначення виборів. Власне, наразі очікується, що нардепи спробують проголосувати за вибори в Луцьку та Українці, орієнтовно заплановані на 12 травня. Як з іншими містами – не ясно. В деяких із них на вибори мера чекають понад три роки, що є більшою половиною від президентської каденції Петра Порошенка. І, напевне, саме це (а не тільки скандали в оборонній сфері) є одним із найбільш негативних підсумків його правління. Влада примудрилася вбити віру в те, що й сама започаткувала, – в реформу децентралізації.

…Маю додати ще одну вкрай важливу річ: самого обрання мера недостатньо. Як у міській, так і у Верховній Раді треба мати відповідальний депутатський корпус. Тоді ситуація з «підвішеною» в повітрі місцевою владою зникне раз і назавжди. Але для більш «якісної» влади потрібен також більш свідомий та далекоглядний виборець. Ситуація виглядає як замкнене коло, проте розірвати його все ж можливо. Перший крок матимемо нагоду зробити вже 31 березня, а далі справа й сама зрушить із місця. Головне – пам’ятати про мету: нормальне життя в нормальній країні. Без популізму, демагогії і надій, що все облаштується «само по собі».