17 січня о 13:50

Чому економіка України не перейшла на воєнні рейки?

Михайло Поживанов
Громадський та політичний діяч

Коли шок перших місяців великої війни минув, журналісти почали цікавитися в експертів, чому економіка України не перейшла на воєнні рейки? Мені тяжко вгадати, що мали на увазі люди, котрі ставили таке питання, але, вочевидь, картинка у їхній уяві була такою. Вдень і вночі країна, стоячи біля станків, виробляє снаряди, танки та літаки, і вони, новісінькі, прямо з конвеєра їдуть/летять/пливуть на фронт і там знищують ворога. Погодьмося, виглядає привабливо. Але цілковито утопічно. І на це є щонайменше дві причини – одна, так би мовити, ідеологічна, а друга – технологічна.

kyiinfo.com.ua

Про першу добре сказав Олексій Данілов. Зацитую секретаря РНБО: «Коли починають використовувати словосполучення «перехід економіки на воєнні «рейки», то варто усвідомити, що це не зовсім коректна річ. Якби ми жили в СРСР, там, де адміністративна команда переходу всіх і вся, де всі підприємства були державної форми власності, де була зовсім інша система державного управління. Це була замкнута система, тож перейти на військові рейки фізично неможливо».

Так, тоталітарним державам легше вести війни та готуватися до них. Коли є можливість віддавати накази згори та жорстко карати за їх невиконання, примусити населення масово виробляти зброю доволі просто. Але ми – не тоталітарна держава. Ми – демократична республіка з Конституцією, котра гарантує громадянам права та свободи, в тому числі й право на приватну власність, право на ведення власного бізнесу. Тому експропріювати салон краси чи кав’ярню, звести на їх місці завод та примусити перукарок чи офіціанток виробляти снаряди не вийде ніяк.

І справа не тільки в демократії. Справа у фізичних та технологічних спроможностях. СРСР часів Другої світової посилено готувався до війни (так само, до речі, як і Путін). За даними істориків, Сталін першим планував напасти на Гітлера. І якщо прийняти це як факт, стає зрозумілим, наскільки ґрунтовною була підготовча робота. В цьому контексті Україна зразка 2022 року не може бути порівняною з СРСР зразка 1941-го – тут Данілов має рацію. І за два роки з 24.02.22 неможливо повноцінно підняти з нуля військове виробництво – ми можемо робити щось, грубо кажучи, «дрібне», на кшталт дронів, але, звісно ж, ніяк не можемо тягатися з Росією за обсягом ракет. І справа тут не в тому, що Зеленський «згаяв» ці два роки повномасштабного вторгнення.

Ні, бо якщо вже на те пішло, то готуватись треба було з 1991-го. Але й тоді в України не було такої можливості. Всі роки нашої Незалежності ми спиралися на аграрне виробництво, видобуток сировини та сервіси. Збіжжя та сировина експортувалися за кордон, а сервіси (будь-які – від пекарень та стоматологій до юриспруденцій та приватних похоронних бюро) існували для внутрішнього споживання і для наповнення скарбниці шляхом перерахування державі податків. Чому структура нашої економіки саме така, є темою окремої розмови. Я десятки разів писав у своїх статтях, що Україні бракує бодай власної переробної промисловості і що за кордон варто відправляти, умовно кажучи, не помідори, а томатну пасту, але мова зараз не про це.

Отже, навіть якби ми примусово мобілізували населення на військове виробництво та під страхом розстрілу (як це бувало в СРСР) поставили всіх до станків, з’ясувалася би одна прикра річ: станків у нас якраз і нема. Принаймні, нема в тій кількості, як у Росії, Ірані чи Північній Кореї. Але це не тому, що Україна аж така нікчемна – вся Європа надто розслабилася після Другої світової, покладаючись на вироблену тоді систему безпеки. Проте система не спрацювала. Європейці зрозуміли це надто пізно, перерахували свої танки та літаки і жахнулися. А тут ще треба допомагати Україні…

Скажу більше: з проблемою деіндустріалізації стикнулася не лише Європа. Ті ж США, коли стало зрозуміло, що Китай є не надто надійним партнером, почали переносити виробництва до Південно-Східної Азії, Латинської Америки або й поготів повертати додому. А в процесі ще й інвестувати в підготовку робочої сили. Те, наскільки ефективно Європі чи Америці вдається нарощувати виробництво зброї, ми відчуваємо на собі. Ні, в цьому винна не лише політика. Ця історія в першу чергу про технічні можливості й трохи втрачені навички мобілізаційної економіки як такої. Саме тому ми купуємо снаряди у Пакистану, а Польща зброю – у Південної Кореї.

Іншими словами, ми не можемо за жодних реалістичних умов вибудовувати виробничі ланцюги, щоб виробляти мільйони снарядів чи сотні тисяч дронів. На жаль, картина є саме такою. Тому ми дуже залежні від допомоги союзників та їх політичної волі. І тому від цього напряму залежить і хід та завершення війни. Але це не означає, що Україна зовсім нічого не може зробити для себе самої. Є достатньо точок застосування зусиль, котрі не пов’язані безпосередньо з війною та військом. І ось декілька прикладів.

Нещодавно міністр фінансів заявив, що суспільству треба зменшити споживання імпортних товарів у кілька разів. І хоча я зазвичай гостро критикую фінансовий блок уряду, в цьому конкретному випадку до слів чиновника варто дослухатися. Чому це важливо? Бо, купуючи імпорт, ми дамо заробити на собі іншим. Натомість важливо, аби ми заробляли самі, запускаючи ланцюг: продавець товару – покупець товару – податк». Адже наша податкова система збудована так, що відрахування з товару сплачує і виробник (у вигляді податку на прибуток), і споживач (у вигляді податку на додану вартість).

Імпорт не варто (та й неможливо) забороняти – важливо заохочувати власного виробника. І про це я також писав настільки часто, що немає сил повторюватися. Скажу лише декілька чарівних слів: сприятливі умови, зменшення податків, зниження регуляторного тиску. Якщо це втілити в життя, українські виробники природним шляхом будуть витісняти іноземців із нашого ринку. В тому числі й ті виробники, які постачають товари для війська, наприклад, відшивають військову форму.

Нагадаю: один із корупційних скандалів останнього часу якраз був пов’язаний із тим, що особи, які виграли тендер на постачання амуніції для ЗСУ, замість якісного екіпірування закупали в Туреччині дешеву форму. І збагатилися на сотні тисяч. Але чому б не замовляти одяг для військових у своїх швейних фабрик, а не сплачувати у кілька разів дорожче за кордоном? Звісно, якщо винести за дужки корупційну складову та налагодити процес контролю. Окрім іншого, це ще й дозволить створити нові робочі місця, а отже забезпечить і додаткову сплату податків, які йдуть до бюджету.

Другий безпрограшний рецепт успіху – це обмеження зарплат чиновникам і працівникам державних структур. Коли помічений у корупції або у зв’язках із Росією суддя оскаржує своє звільнення, отримує позитивне рішення та зобов’язання для працедавця (а працедавець тут – держава) виплатити йому компенсацію за вимушений простій, то це велика ганьба. Особливо в часи війни.

Третій момент – це, знову-таки, раціональне використання бюджетних коштів і раз та назавжди поставлений жирний хрест на видатках, які йдуть, приміром, на сумнівні розважальні шоу. Крім того, державі вартує нарешті подружитися з приватним бізнесом, і не тільки в тому розумінні, щоб прибрати руку з його горла й не душити податками. Держава та бізнес у кооперації можуть досягти багато чого, і плоди такої співпраці, на щастя, наявні вже. Зокрема, ті ж дрони, які зараз докорінно змінюють ситуацію на фронті, є частково продуктами приватного сектору. Як кажуть військові, на сьогодні в Україні вже понад 200 компаній займаються виробництвом безпілотних літальних апаратів, і це виробництво дедалі більше масштабується.

Я радий зайвий раз переконатися, що українці – це унікальна нація. І що ми здатні самі собі давати раду, коли союзники не хочуть або не можуть допомагати в обсязі, який нам потрібен. Це особливо важливо на тлі того, що у Сполучених Штатах демократи з республіканцями ніяк не дійдуть згоди і не проголосують за виділення нам грошей. За оптимістичним сценарієм це може статися в січні або лютому поточного року. Тож поки що нам треба виживати самим.

І в цьому контексті вкрай актуальне те, про що йшлося в цій статті вище. Повага до вітчизняного виробника, яка проявлятиметься у створенні сприятливих умов та зниженні фіскального тиску, поступова заміна імпортних поставок вітчизняним виробництвом, режим жорсткої економіки та синергія держави й бізнесу – ось ті «воєнні рейки», котрі потрібні нам сьогодні й котрі цілком реальні.

Джерело: lb.ua