Фіскалізація та дебілізація

Щоб підсолодити пігулку, проковтнуту разом із законопроєктом №5600 (також відомим як «антиолігархічний»), влада заговорила про «економічний паспорт українця». Про цю ідею сказано вже достатньо, і повторювати головні тези я наміру не маю.

dp.tax.gov.ua

ДОБРІ НАМІРИ ЯК ДОРОГА ДО ПЕКЛА

Наголошу на іншому. В Україні бували різні президенти, порівнювати їх немає сенсу, але мені здається, що ніхто ще не артикулював так багато хороших ідей і ніхто так завзято не знищував їх жахливим виконанням.

Є ще підваріант: коли ідея добра, а до виконання взагалі не приступали. Приклад? Будь ласка – мільярд дерев. Те, як Володимир Зеленський близько до серця приймає проблеми екології, йде йому в плюс. Але говорити про мільярд дерев було великою помилкою – хоча б тому, що стільки саджанців ніде взяти і нікуди втикнути – території України на це елементарно не вистачить. У результаті екологією ніхто ґрунтовно не займається. Якщо тільки не брати до уваги майбутню заборону безкоштовних «кульочків» у супермаркетах.

З іншими пропозиціями – аналогічно, яку не візьми. Хоч провалену допомогу ФОПам, хоч обіцяну тисячу вакцинованим. Остання ідея явно навіяна досвідом інших країн, де громадянам доплачували за рятівний заштрик. Але в нас сама процедура зарегульована додатком «Дія», плюс немає можливості витратити гроші на те, чого хочеться. А головне, що більшість розуміє, як на цій віртуальній тисячі, а точніше на 8 мільярдах виділених коштів, легко відмити гроші. Але частині населення ініціатива з тисячею подобається. Тому я і вжив дещо брутальне слово «дебілізація». Якщо ідея полягала в тому, аби запудрити населенню мізки, владі це вдалося. І я вже знаю реально існуючих людей, які аплодують «грошам за щеплення».

Тобто перший висновок такий: влада, можливо, справді старається зробити щось корисне, але користь виходить не така, як хотілося. А населення взагалі не замислюється над подіями. Освітній рівень, критичне мислення, здатність розуміти певні економічні процеси та аналізувати фінансові механізми дорівнюють нулю. Як у тих, хто обирає владу, так і в тих, хто владою стає. Пересічні громадяни бачать тільки нулі в обіцяних сумах. І завжди щиро радіють можливості (уявній!) прищемити хвіст клятим олігархам.

НЕМА ГРОШЕЙ НА «ПАСПОРТИ»

Повертаючись до економічного паспорта, запитаю: чим погана ідея, що олігархат, який «доїть» українські надра, буде перераховувати відсотки на картку новонароджених громадян? Вона погана тим, що не може бути реалізована. Справа навіть не в тому, хто використовує наші надра, які за Конституцією належать всьому народу, – олігархи чи держава. Справа в тому, що законопроєкт Зеленського передбачає відрахування зі сплати ренти на користування надрами. А сплата ренти там дуже незначна.

Але давайте по порядку. Що є в наших надрах? Всього потроху. Є бурштин, але немає, наприклад, діамантів. Більше за все – газу та нафти, хоча ми – не газова і не нафтова держава.

Кременчуцький нафтопереробний завод (монополіст на цьому ринку) знаходиться під контролем Ігоря Коломойського, хоча добуває продукт для переробки державна «Укрнафта». Щодо газу, то ця сировина – в руках ДП «Укргазвидобування». Є й приватні «контори», котрі також займаються розробкою нафтових і газових покладів. Саме з них і хочуть стягувати ренту в інтересах громадян України. Але, повторюся, ця рента вкрай мала. Вона нічого не вирішує й ні на що не впливає. І точно не дасть можливість дітям, народженим після 1 січня 2019-го, купити собі через півтора десятка років квартиру або оплатити навчання.

Інші країни, взяті в даному разі як зразок (наприклад ОАЕ), є експортерами нафти та/або газу. Експортерами! Ми ж газ імпортуємо. Тобто власних запасів не вистачає нам самим, а відтак про які відрахування з ренти взагалі йдеться? Всі сировинні держави, які наповнюють свої резервні фонди за рахунок газу і нафти, називаються нетто-експортерами сировини, бо вони реалізують її надлишок, споживаючи менше, ніж виробляють. Але це – не про Україну. Українці фактично самі сплачують ренту державі, викупаючи її паливо в «Нафтогазу». Це якщо говорити зовсім спрощено. То хто буде платити дітям, народженим після 2019-го? Їхні ж батьки. А не закордонні покупці надлишків державної сировини – таких просто не існує, бо й надлишків у нас нема.

Із цим питанням, гадаю, ми розібралися. Його актуалізація лежить винятково у піарній, а не практичній площині. Не можна продати те, чого не існує, але можна продати думку про те, як було би круто, якби Україна володіла корисними копалинами у значній кількості. Проте хтось на це вже купився і марить світлим майбутнім. Такі марення добре відволікають від іншого – від згаданого вище «антиолігархічного закону». Той, хто спіймався і на його гачок, так само мріє, що олігархи нарешті розплатяться за всі гріхи і повернуться всі борги. Насправді ж борги, як і завжди, віддаватимуть ті, хто живе на 10-20 тисяч гривень на місяць. Бо закон, про який було стільки розмов і який презентували з такою урочистістю, вдаряє передусім по найбідніших. А олігархи? – запитаєте ви. А олігархи викрутяться.

АХМЕТОВ ЗНОВУ В ПРОФІТІ. Й НЕ ЛИШЕ ВІН

За ідеєю, законопроєкт №5600 (тепер уже закон!) мав на меті покращити адміністрування податків. Плюс мінімізувати можливості для зловживань при декларуванні доходів. Тобто з одного боку в документ закладена знаменита податкова амністія, а з іншого – впорядкування фіскальної системи. Але так мало бути в ідеалі. Що ж вийшло на практиці? Про це також багато говорилося. Кількома абзацами повторю головне. І передусім – про ренту на руду.

Із введенням у дію закону рента на залізну руду буде залежати від світових цін. Якщо ціна впаде нижче 107 доларів, то надходження від ренти стануть, відповідно, меншими. Зараз ціна руди нижча 100 доларів, і світові агенції прогнозують ще більше її падіння в найближчі роки. Тож у сухому залишку в виграші перебувають двоє найбільших експортерів залізної руди, а саме – Ахметов та Жеваго.

Водночас відхиленням 97-ої поправки депутати вивели з-під підвищення ренти марганцеву руду. Її в Україні видобуває виключно Ігор Коломойський, якому належать Марганецький та Покровський ГЗК – єдині в Україні виробники марганцевої руди, що використовується для феросплавів. За підрахунками експертів відхилення цієї поправки зекономить компаніям Коломойського 600 мільйонів гривень на рік.

До речі, про Ігоря Валерійовича. Нині його компанія «ОІЛ Трейд 2018» почала постачання дизельного палива Кременчуцького НПЗ для «Укрзалізниці». Все б нічого, але є одне «але». Першу партію в 5000 тонн на суму 150 млн грн пан Коломойський поставить найближчим часом за ціною 29 932 грн/т. Ціна ця визначена за формулою з прив’язкою до вартості палива в порту Роттердам плюс доставка в Україну. Націнка до котирувань у Роттердамі складе 59 доларів за тонну. Нагадаю, що Кременчуцький НПЗ Коломойського є монопольним виробником нафтопродуктів в Україні з часткою ринку в 90%. Тобто іншого палива взяти ніде.

Цікаво, що коли йшлося про формулу «Роттердам+», застосовану до вугілля, представники влади рвали на собі волосся й кричали про злочинну змову Порошенка та Ахметова. А коли йдеться про той-таки «Роттердам», але в контексті Коломойського та його нафтопродуктів, усі мовчать. Ось така в нас деолігархізація.

Але що дійсно є неприємним для олігархів, так це втричі підвищена ставка екологічного податку на викиди вуглекислого газу – до 30 грн/т. Цим, однак, уся «антиолігархічність» закону і вичерпується, натомість починаються проблеми для малого бізнесу.

…І БАБКА З ПЕТРУШКОЮ ТЕЖ

Бо малому бізнесу тепер справді непереливки. «Антиолігархічним» законом вводиться у сім із половиною (!) разів більше податкове зобов’язання для власників і користувачів сільськогосподарських земель. Чому? Та тому, що впроваджується «мінімальне податкове зобов’язання» – сума податків, яку власник с/г землі має за замовчуванням сплачувати до бюджету (в розмірі 5% від вартості землі на рік).

Землевласник, який має ділянку за межами населеного пункту, буде платити 1500 гривень із гектара (до цього було 200 грн, а пенсіонерам – узагалі безкоштовно). Тобто попрощатися з грошима тепер доведеться і бабці, яка торгує петрушкою чи часником, вирощеним на власному подвір’ї.

Але й тим, хто поза бізнесом, теж буде несолодко. Закон запроваджує 18% податку на доходи фізичних осіб із продажу третього та наступних об’єктів нерухомості протягом одного року. Певна річ, що за таких розкладів забудовники піднімуть ціни на нове житло. Квартири в новобудовах подорожчають, а за цінами на первинному ринку почне зростати і нерухомість на вторинному. Це, так би мовити, привіт майбутнім власникам «економічного паспорта українця», які захочуть придбати собі житло.

А про ті драконівські методи, якими із законослухняних громадян лупитимуть податки, я взагалі мовчу. Відтепер податкові борги будуть списуватися з рахунків без рішення суду на 91 день заборгованості. Також податкова отримує право надсилати запити не за фактом порушення, а тільки за підозрою в несплаті податків. Крім того боржники будуть обмежені в своїх конституційних правах. Вводиться заборона на виїзд за кордон осіб, що мають заборгованості зі сплати податків. Будь-який ФОП, котрий має хоч невеличкий штраф, під час перетину кордону може виявити, що його відпустка чи службове відрядження накривається мідним тазом.

Але, можливо, після всіх цих маніпуляцій із податками ми остаточно здолаємо «тінь» в економіці? Не хотілось би нікого засмучувати, проте ні. «Тінь» стане довша та жирніша, як виправлення вчителя в зошиті двієчника. Чому? А це вже зовсім елементарно.

У ТІНІ «ТІНІ»

Є такий відомий перуанський економіст Ернандо де Сото, котрий писав про «кола», що формують, обрамовують та стискають тіньовий сектор економіки. Велике коло – це коли частина підприємців, відчуваючи великий фіскальний тиск, йде у тінь. А податкове навантаження розподіляється між сміливцями, які все ще чесно декларують дохід. Але і в останніх теж уривається терпець, і вони поступово вибувають із гри. І переходять – правильно! – на тіньову сторону. А велике коло ще сильніше бере в лещата тих, хто залишився. Між тим є й мале коло – всередині великого. Це коли крупні гравці (приміром фінансово-промислові групи) мають конкурентну перевагу над малими гравцями. І поступово захоплюють їхній бізнес, витісняючи з ринку. Такі крупні гравці завжди спираються на підтримку влади. Це – монополісти, які дочавлюють свого брата-підприємця, котрого не дочавила податками держава. В підсумку все ринкове середовище держави поділене між монополіями.

Так от, в Україні, за даними Антимонопольного комітету, монополії становлять 58% економіки. Але влада не чіпає їх, як не чіпає й фінансово-промислові групи та олігархат. Фронт боротьби охоплює дрібних фермерів з їх яблуками та картоплею. А відтак перемогти «тінь» просто нереально. Вона не зменшується, а росте. Або ж – у кращому випадку – лишається незмінною, сягаючи від 30% до 50% економіки.

Що можна було б зробити для реальної, а не декларативної боротьби з «тінню»? Рецепт є тільки один, але дієвий та безпрограшний – знизити податки. Приміром, знизити навантаження на фонд оплати труда з нинішніх сукупних 41,5% до єдиного податку в розмірі 10%. Плюс ввести прогресивну шкалу податку для великих зарплат. Зниження податків демотивує бізнес залишатися в «тіні». І буде світло! Бо й наймані працівники так само стануть вимагати «білі» зарплати. Тільки це, а не точкові подачки у вигляді незрозумілих тисяч або якісь примарні «економічні паспорти» зроблять життя в Україні прийнятним.

Коли людина, яка вимушено гнула спину на польській полуниці або чеському будівництві, спокійно привезе додому кошти на однокімнатну квартиру – єдине надбання за все життя. Така людина знатиме, що держава не відкусить у неї чверть вартості цієї квартири у вигляді покарання за несплачені податки. І така людина не відчуватиме гостру несправедливість через те, що олігархи легалізували свої статки через «податкову амністію» й живуть у рази краще, ніж ті, хто чесно відгарував піввіку на низькооплачуваній роботі.

Нещодавно я прочитав дотепний вислів: «Розшарування соціуму на дуже бідних та дуже багатих хвилює тільки дуже бідних, тож їм і вирішувати проблему». От бідні й вирішують. Переважно – емігруючи. Не факт, що за кордоном усі бідні відразу стають багатими, але там вони принаймні не стикаються з такою кількістю лицемірства.

Є й інший варіант вирішення проблем бідними. Й назва йому – революція. У нас таких революцій ще не було. Досі всі Майдани виникали через ідею, а не через порожні каструлі. Але все колись стається вперше. А якщо ми такого досвіду не хочемо, то менше продукуймо ідей, за якими нічого не стоїть. Бо кола Ернандо де Сото вже буквально беруть за горло.