Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Газ, тарифи, Томос: чого не варто очікувати від президента України? / Магдебурзьке право
16 січня о 09:46

Газ, тарифи, Томос: чого не варто очікувати від президента України?

Михайло Поживанов
Громадський та політичний діяч

Біда українського соціуму в тому, що ми й досі залишаємося країною рад. Причому як буквально, так і фігурально. У нас ради як органи влади діють на рівні з громадами, і уряд в особі Гройсмана тільки цього року збирається відкоригувати подібний нонсенс. «Країна рад» дається взнаки й на побутовому рівні – кожен є видатним експертом в будь-якій царині. Всі залюбки вгвинчуються у чуже життя та роздають непрохані (але безкоштовні) поради. Все це, певна річ, від низької культури спілкування. Тотальна некомпетентність та удаване всезнайство є визначною рисою й українських політиків.

А політики нині (у передвиборчий час) особливо активні та особливо щедрі на анонси. Більшість із тих, хто нині балотується у президенти, використовують в якості тарану соціальний пакет. В хід йдуть обіцянки знизити тарифи, підняти пенсії, припинити трудову міграцію, одним словом – впровадити тотальний соціалізм. З цієї ж «опери» – й піар Порошенка на Томосі, й доволі несподіваний захист Турчиновим «традиційних сімейних цінностей». Останнє не є прерогативою секретаря РНБО, так само, як і участь у церковних справах не передбачена у переліку повноважень президента України. Тим паче, що держава у нас – світська.

Звісно, якщо розглядати Томос передусім у політичній площині, то тоді втручання президента в даний проект є зрозумілим. Але погано те, що ми заздалегідь погоджуємося на підміну понять, функцій та повноважень – якщо тільки нам це вигідно у конкретний момент часу. Ми погоджуємося на участь глави держави у справах клерикальних, ми ж залюбки приймемо його персональне розпорядження знизити ціни або підняти зарплати. В глибині душі ми знаємо, що в цивілізованому світі так не робиться, що існують наперед визначені правила гри, але нам дуже-дуже хочеться – і ми погоджуємося заплющити очі на очевидні речі.

В цьому – як у краплині води – весь український патерналізм та інфантилізм.

І байдуже, що економіка функціонує згідно із певними законами. І що в країні з низьким ВВП на душу населення, з великим державним боргом, з промисловістю, яка не розвивається, із сільським господарством, котре віддано на відкуп аграрному лобі, із монополіями, що пронизують усі сфери життя, – у такій країні просто не може бути стабільно високого доходу для всіх або для більшості членів соціуму. Частиною свого мозку ми це усвідомлюємо, але при цьому прагнемо жити як до 1991-го, коли тарифи за ЖКГ були копійчаними (насправді вони такими не були – це тодішня держава покривала більшість витрат, чим і наблизила свій розпад, проіснувавши лише 70 років).

А відтак попит на «доброго» президента є як ніколи високим. А оскільки попит визначає пропозицію, то й шеренга бажаючих його задовольнити вже губиться десь за обрієм.

І здавалося б: увесь попередній досвід мав навчити: те, що проголошується у передвиборчий період, не має нічого спільного із тим, що відбувається після обрання кандидата на посаду. Але вчили нас, мабуть, мало. Доведеться вчитися іще. Але я задумався ось над цим: де витоки подібної наївності?

Власне, звинувачувати у дурості та / або продажності лише український електорат є неправильним. Спільна провина лежить як на можновладцях, так і на виборцях. Адже що бачили останні протягом всієї – відносно недовгої – історії незалежної України?

Всесильність президента.

Прийшов до влади Кравчук – і одним помахом пера позбавив Україну ядерної зброї, узаконивши позаблоковість. Прийшов Кучма – породив олігархат, клани та кумівство, словом, усе, що отруює нас й по цей день. Прийшов Ющенко – і проголосив «європейський вектор розвитку», курс на ЄС та НАТО. Прийшов Янукович – і розвернув країну на 180 градусів – обличчям прямісінько до тупої морди російського звіра. Прийшов Порошенко – і буцімто пішов стопами Ющенка, хоча з багатьма застереженнями: приміром, Україна, яка перебуває у стані війни з Росією, все ще продовжує з нею торгувати. Цілком ймовірно, що наступний президент заведе Україну іще в якісь хащі, збочивши з того шляху, яким вона йде зараз.

Черговий (гіпотетичний) Майдан може покласти край правлінню українського лідера. Але навіть Майдан не здатен переломити віру у його всемогутність.

З українців загалом виходять добрі спринтери, але нікудишні стайери. На короткій дистанції (тобто в часовому проміжку у кілька місяців) ми здатні показати себе як затяті борці. Але далі бойовий запал вичахає. З психологічної точки зору це зрозуміло: стресовий стан не може тривати довго. Але з точки зору побудови держави та контролю за її правителями – це очевидний програш. Помаранчева революція вручила булаву Ющенку та пішла відпочивати. Революція Гідності привела до влади Порошенка – її учасники й досі чекають на виконання Петром Олексійовичем його ключових обіцянок. Тепер потрібен новий «герой», котрий або впорається з нагромадженням українських проблем, або – швидше за все – ні.

А не впорається він тому, що не матиме мотивації.

Мотивацію ж – як і запоруку довгого політичного життя – створює контроль. Ми мали б не вірити взятим зі стелі рецептам загального процвітання, а ретельно їх зважувати і – якщо вони будуть визнаними придатними до реалізації – вимагати їх покрокового втілення. Із обов’язковим звітуванням на кожному пройденому етапі. Але ж ми сподіваємося, що, прийшовши до влади, новий президент швиденько «нагне» під себе парламент, створить там «свою» коаліцію, котра пропихне до влади «свого» прем‘єра, а той вже сформує «свій» уряд, котрий негайно дасть нам і ковбасу по 2.20, і газ за три копійки, і не надто обтяжливу роботу з зарплатою «як у Європі».

Мало кого хвилює, що президент – за Конституцією – є гарантом її дотримання (тобто головним арбітром над грою за правилами), а ще він є наглядачем за цілісністю держави, її суверенітетом та обороноздатністю. А також – головним спікером та репрезентантом України на міжнародній арені. Все решта виходить за межі його повноважень.

Але пересічному українцеві нема до цього діла. Він обирає не главу держави, а «рєшалу» номер один. «Рєшали» ж мають здатність «кидати» своїх підданців – вже даруйте мені такий блатний жаргон.

А відтак є мало надії на те, що щось істотно зміниться після 31 березня 2019-го. Вміння вибирати – це великий талант. І ми його (у більшості своїй) ще не опанували.

Джерело: Лівий берег

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.