Головний президент – попереду

Для тих, хто досі рефлексує над пропорцією «73:25», хочу нагадати, що Україна – парламентсько-президентська республіка. Всі наші біди йдуть навіть не від того, що один президент змінює іншого, а від невміння (чи небажання?) жити й грати за правилами. А правила підказують, що головним персонажем у нашій державі має бути прем’єр-міністр. Його функції та можливості ширші, аніж у президента, бо, зрештою, саме він відповідальний за соціально-економічний добробут. Але повелося так, що прем’єр – це, як сказав би один відомий олігарх, маріонетка на сцені лялькового театру, влаштованого президентом. Саме тому парламентські вибори хвилюють соціум значно меншою мірою, аніж президентські. А мало би бути навпаки.

newstime.in.ua

Власне, кому має завдячувати Петро Порошенко своїм провалом на виборах? Самому собі? Частково – безперечно, так. Але він має також доземно вклонитися двом очільникам уряду, чиє прем’єрство припало на його каденцію, – Арсенію Яценюку та Володимиру Гройсману. Якщо вичленити з Кабміну силовий блок, який підпорядкований безпосередньо президенту, за решту своїх підлеглих відповідає саме прем’єр. Як і за все, що вони примудрилися доламати та доруйнувати на своїх посадах або просто почати та кинути на півдорозі. Омелян – дороги, Рева – пенсійну систему (та й загалом віру в соціальну справедливість), Кубів – економіку, Кутовий (котрому так і не знайшлося заміни) – аграрний сектор тощо.

Скільки б разів прихильники все ще діючого президента не знущалися над запущеним конкурентами словом «зубожіння», скільки б не протиставляли цьому слову кількість їжі, закупленої українцями на Великдень, або кількість громадян, що скористалися безвізом, Україна була й лишається найбіднішою країною Європи. Бо по безвізу виїжджали тисячі, тоді як справді зубожілих (без іронії) – мільйони. Цього не усвідомлює президент, котрому подобається роздавати міністерські крісла у відповідності до міжфракційних домовленостей. Цього не хоче розуміти і прем’єр, якого, вочевидь, влаштовує його другорядне, підпорядковане становище. Так і відповідальності менше, і головного болю теж…

Якщо президент України обирається дійсно всенародним голосуванням, то прем’єр – це продукт успішних (або не надто) перемовин між політичними силами, котрі пройшли до парламенту. На перший погляд, все справедливо: Верховну Раду обирають також на демократичних виборах, після чого вона формує коаліцію, яка за узгодженням із президентом обирає прем’єр-міністра. Однак де-факто главою Кабміну стає не найбільш фахова та здібна кандидатура, а та персона, що має найгнучкіший хребет. Тобто вміє догодити усім і домовитися з усіма. Навряд чи подібний підхід є добрим для успішного господарювання, проте він лишається незмінним десятиліттями.

І нині мені особливо прикро спостерігати за тим, як ціла вервечка пошукачів уже стоїть у черзі до прем’єрського крісла. Серед них і нинішній «геній» менеджменту Володимир Гройсман, і Юлія Тимошенко, котра вже двічі очолювала Кабмін, і ряд інших претендентів. Особисто я вважаю, що гідним серед них є лише один кандидат – Ігор Смешко, котрий є втіленням дисциплінованої демократії й ніколи не піде на корупційні схеми та угоди з олігархатом, однак чудово розумію, що у можновладців діаметрально протилежний погляд на проблему.

Як розумію й те, що у Гройсмана є велике бажання допрацювати до осені. А ще краще – перескочити з осені в усі наступні сезони, пролонгуваши свою каденцію. В глибині душі Володимир Борисович сподівається на те, що новообраний глава держави зав’язне у сварках та суперечках із чинним складом Ради і не встигне зробити бліцкриг, щоб переформатувати ситуацію в Раді на власну користь – або розпустити її, або зробити так, щоб вона «позеленіла». Саме в цей момент на сцені й розраховує з’явитися Гройсман – як медіатор, посередник та загалом гарант мирної передачі влади.

Та якщо навіть план Гройсмана не вдасться, і Зеленський відправить його у відставку разом із розпуском Ради (або ж Гройсман покине свою посаду вже восени), його наступник майже стовідсотково виявиться не набагато кращим. Щоправда, за умови «договорняків» між основними політгравцями, а не релевантного підбору найбільш оптимальної кандидатури. Новий прем’єр як консенсус у парламентському взаємопоборюванні не принесе Україні нічого доброго: він буде зв’язаний по руках і ногах взятими на себе зобов’язаннями та пактами про ненапад. А соціум і надалі чекатиме від президента зниження тарифів чи ліквідації корупційних схем на кшталт «Роттердаму+».

Але повторю ще раз: президент у цій ситуації не такий уже й невинний. Як особа, наділена правом законодавчої ініціативи, він мав би поламати цю схему раз і назавжди. Для цього навіть не потрібно шукати 300 голосів і ще раз переписувати Конституцію. В ній і так усе вже є. Є навіть першість розділу «Верховна Рада» (де згадується й порядок обрання прем’єра) перед розділом «Президент». Для підвищення «якості» прем’єр-міністра України, для переведення його у статус цілком самостійної та самодостатньої фігури варто всього лише підвищити якість парламентаризму. Добра Рада сформує добру (читай: відповідальну) коаліцію, а та своєю чергою запропонує кандидатуру доброго (тобто фахового) прем’єра.

Про те, як варто переписати виборчий закон, мені доводилося говорити вже не раз. Передусім нам потрібна відмова від мажоритарки як узаконеної методології тотального підкупу та перехід до суто пропорційної системи обрання парламентарів. Але – важлива умова – лише на основі відкритих партійних списків. Подібні новації я вважаю навіть важливішими за ті, які – зі слів ЗеКоманди – першим ділом презентуватиме новообраний український лідер, а саме: зняття депутатської недоторканності, закон про імпічмент президента та закон про порядок відкликання народного депутата. Власне, аби не довелося нікого відкликати, варто відразу обирати з розумом.

Навряд чи мої рекомендації будуть почуті, проте, як кажуть, надія помирає останньою. Зокрема, надія на те, що кожен у нашій країні почне робити свою справу. Президент припинить займатися працевлаштуванням «договороздатних» лузерів, прем’єр – виступати в ролі одного з таких лузерів, а парламент – лобіювати власні бізнес-інтереси. Тоді, можливо, у нас і вийде побудувати Україну, котра влаштує не 25% і навіть не 73%, а відразу всі 100%.