14 грудня о 07:18

Яблука на ялинках: як готувалися до свят у 1900-му

Наталія Лебідь
Головний редактор сайту "Магдебурзьке право"

Уже приготувавшись написати якусь банальність на кшталт «Різдво та Новий рік були найулюбленішими святами киян», даєш собі по руках: Інтернет із закачаними в нього старими (сторічної давнини і більше) газетами заперечує таке твердження. Формальності дратували, засвідчують тодішні фейлетони, а новорічні походеньки в гості — суто «на відчіпного», аби не звинуватили у манкіруванні візитами — зводили нанівець усю щирість і святковість. «Візитеру дозволено у цей день отупіти на триста відсотків… І забути всі прийоми мовлення, окрім «Вдома?», «Моє шанування!», «З Новим роком, з новим щастям!» та «Честь маю кланятися», — іронічно писали у київських газетах. А хтось підраховував, у скількох випадках ми, теперішні, скоріше відправимо СМС, аніж здолаємо лінощі та нехіть до спілкування і бодай візьмемось за телефонну слухавку? Отож–бо. Як не дивно, але й у XIX столітті городяни страждали одночасно й від самотності, й від небажання зробити крок до ближнього свого.

Дама треф та її Спиридон

Одна київська бариня, пише «Київське слово», відправилась на Різдво об’їжджати знайомих. З карети вона, щоправда, не виходила — відправляла замість себе повара Спиридона, вдягненого як «виїзний лакей», аби той залишив у швейцара її візитку. А візитки Спиридон мав узяти, умовно кажучи, на комоді абощо. Той, очевидно, розумом не вирізнявся, бо щось таке маленьке й паперове з комоду прихопив, не роздумуючи, що воно і до чого. «Ну як, — питає бариня наприкінці вояжу, — всім візиток вистачило?» — «Всім, вашество, всім вистачило, — каже повар, — оно іще трефова дама залишилась…». Тодішня преса радила киянам (аби позбутися надокучливих формальних візитів) виставити у вікнах будинків картки «У нас дифтерит» або «Тут лютує скарлатина». Щоправда, жартували газетярі, в цьому випадку до вас неодмінно завітають члени «Товариства боротьби з інфекційними захворюваннями» — їх, мовляв, ніякі скарлатини не зупинять.

А от новорічні листівки Київ обожнював. У 1900 році кількість відправлених по місту привітань складала 600 тисяч. І це при тому, що населення міста нараховувало 260 тисяч мешканців, з яких лише 60 відсотків були письменними. Міський штат листонош включав сорок осіб, перед святами спеціально наймали ще 25 волонтерів. Та все одно листоноші не справлялися — вони продовжували нести листівки вже й після свят. Заробітна платня київського листоноші дорівнювала 18 карбованцям на місяць — ось такий скромний матеріальний стимул для біганини по всьому місту.

«Бомжів» — прогнати, двірників — озброїти, візників — відмити

Різдвяно–новорічні приготування у Києві сторічної давнини подекуди нагадують безумні ідеї нинішніх владців. Приміром, перед святами 1898 року поліцмейстер В’ячеслав Цихоцький видав низку розпоряджень, одним з яких, зокрема, він попередив своїх підлеглих, що, коли ті самі напиватимуться у різдвяну ніч до свинячого писку, така нестриманість коштуватиме їм посади. Але це не найцікавіше. Він також наказав прибрати з центральних вулиць Києва усіх старців, різних «бурлаків» без конкретного місця проживання та торговок дрібним крамом. А також розпорядився доставляти тих, хто чинитиме спротив, до поліцейської дільниці.

Ще пан Цихоцький придумав відсортовувати візників на презентабельних і «не комільфо». Обірваних та брудних візників разом з їхніми немитими кобилами заборонено було «допускати до стоянки на Хрещатику». (А пригадуєте, як колись Леонід Черновецький хотів не пускати до столиці «некрасиві» автомобілі або ж обкладати їх якимсь спеціальним податком за відсутність «вроди»?). З неохайних «кабріолетів» поліцейські мали знімати жетони (по–нинішньому — номери) та складати на власників протоколи. А ще слідкувати за тим, аби «пітєйниє завєдєнія» закривались у Києві згідно з розкладом (і це ми також «проходили»: час від часу Київрада запроваджує обмеження продажу спиртних напоїв у певні години).

Двірникам же було наказано відчистити до свят усі міські стовпи, огорожі, фасади будинків, вікна перших поверхів, вітрини магазинів та їхні вивіски. А ще двірники мали патрулювати разом із поліцією вулиці, слідкувати за тим, аби в квартири киян, що пішли на Різдво у гості, не залізли непрохані відвідувачі. Побачивши на вулиці людину з великим вузлом у руках, двірники мали її затримати або покликати поліцію, засвистівши у свисток. Цихоцький попередив працівників мітли та віника, що за кожну проґавлену ними крадіжку він притягатиме їх як співучасників. Що й казати, шкода тодішніх візників (а коні не винні тим паче), але найбільше за всіх шкода двірників у новорічну київську ніч…

Як КПУ ялинку «пробачило»

Проте атрибутика свят була майже такою ж, як і зараз. Передусім, кияни ставили у будинках ялинки. Перші з них з’явились наприкінці 1840–х років, а вже в 50–ті роки XIX століття ялинки стали неодмінним елементом Різдва та Нового року в більш–менш заможних родинах. Ялинкових прикрас у теперішньому розумінні слова було дуже мало. За звичаєм, різдвяне дерево прикрашали яблуками, апельсинами, мандаринами, загорнутими у фольгу горіхами, пряниками та свічками. Газета «Київські губернські відомості» писала у 1855 році, що «знаменитий кондитер Розмінтальський» мав дуже вдалий виторг на тогорічні свята: всі солодощі, які він замовив у Петербурзі для дитячих ялинок, у Києві розкупили до останньої крихти.

До речі, у 1928 році ялинку спробували «заборонити» — ясна річ, її затаврували як «буржуазне» та «антирадянське» явище. Повернули дерево в сім’ю через вісім років: перший секретар ЦК КПУ Постишев у 1936–му надрукував у «Правді» статтю, що називалась «Про бажаність повернення ялинки та відновлення народних новорічних свят». Відтак кияни та й усі громадяни СРСР почали ставити ялинку «по–радянськи» — у ніч на 1 січня, а поява телебачення подарувала нам новорічні звернення генсеків, які в часи Незалежності модернізувались у солодкаві ролики перших осіб держави.

 

…А в національно–свідомої інтелігенції, яка не хотіла цілком переймати ані петербурзькі, ані європейські звичаї, на Різдво йшла боротьба між «чужорідною» ялинкою та питомо українським дідухом. Письменниця Наталена Королева згадувала в мемуарах, що бачила в одній київській родині і те, і друге одночасно — господарі дому намагалися вигадати свій власний ритуал зустрічі Різдва, спочатку «погравшись» довкола дідуха, а потім перейшовши до зали з розкішно убраною ялинкою.

Балаган і «кафешантан»: хто кого?

Звичайно, що на Різдво та на Великдень у Києві будували й так звані «потєшниє городкі», або балагани. У 1850–ті роки балагани стояли навіть перед Михайлівським собором та на Софійській площі. У них монтували гойдалки та каруселі, продавали нехитрі смаколики (горілка була заборонена, проте громадяни встигали «наклюкатись» і до походу в балаган). У 1870—1880 роки балагани переживали занепад — київська публіка більше не хотіла грати в ігри старших поколінь і шукала вишуканіших розваг. Столичний «середній клас» ходив здебільшого на приватні вечори, в театри, в цирк або в «кафешантан». А балагани перебралися з центру міста на робочу околицю — Деміївку.

До кінця XIX століття повністю зник із київських вулиць і вертеп — лялькова вистава, в якій розігрувалися сцени, пов’язані з народженням Ісуса Христа. Його штучним чином намагалися відродити у 1920–ті роки, але з тієї затії нічого путнього не вийшло. І як постскриптум: авторці цих рядків було цікаво дізнатись, де у старому Києві влаштовували найбільші ковзанки та як каталось на льоду столичне панство (чим не новорічна забава?). Однак про це історія чомусь мовчить. Мабуть, етнографам ця тема не видається значущою. А втім, хто знає більше — нехай розповість краще…

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *