Як боротися зі знищенням архітектурних пам’яток Києва

Коли стало відомо, що на вулиці Саксаганського, 76 знесли 150-річний будинок, питання “як таке сталося?” виникло саме по собі. Однак якщо розглядати його не в риторичному, а в практичному ключі, то я можу пояснити, як і чому в місті нищать пам’ятки старовини. Як спойлер зазначу те, що й так відомо всім та кожному, – в Україні не працюють закони. Досконалі вони чи ні – в цьому разі питання другорядне. Закони не працюють, як не працюють і ті механізми та служби, котрі мали б карати за таке ставлення до правопорядку. Це – якщо говорити в загальних рисах. А тепер перейдемо до конкретики.

ua.112.ua

Усі будівлі міста Києва (та й будь-якого іншого міста) перебувають у державній, комунальній або приватній власності. За державну власність несе відповідальність держава, за комунальну – органи місцевого самоврядування, за приватну – власники майна. Але буває так, що та чи інша споруда має статус об’єкта культурної спадщини. В цьому випадку – незалежно від форми власності – її долю вирішує виключно Міністерство культури. Тобто саме це відомство може дати добро на будь-які пертурбації, пов’язані з цим об’єктом. Без грифу Міністерства культури жодна цеглина або жоден камінь не можуть бути зрушеними з місця.

За цим слідкує (або має слідкувати) столичне управління охорони культурної спадщини. Якщо пам’ятка перебуває у приватній власності, її номінальний господар повинен дбайливо ставитися до такого майна. Інакше – покарання у вигляді штрафу, а в особливо безнадійних випадках – примусовий викуп будівлі державою. Саме за такою схемою розвивалися події довкола садиби Мурашка. Держава повернула собі цей об’єкт після довгого та виснажливого судового процесу, але так і не придумала, що робити з ним далі.

На жаль, у більшості випадків приватний власник не зацікавлений у тому, щоби доглядати та рятувати “свій” будинок, якщо в такому порятунку є потреба. Інколи пам’ятку доводять до руйнації свідомо, інколи – ні. Буває так, що власник не проявляє інтересу до історії будівлі, якою він володіє. А відтак і не має стимулів для того, аби про неї дбати. А буває й так, що в нього просто не вистачає на це коштів.

Між тим об’єкти культурної спадщини підлягають виключно реставрації. Ні про яке знесення історичного будинку не йдеться взагалі. Але реставраційні роботи дорожчі за реконструкцію і зведення будинку з нуля. І проходять вони в кілька етапів. Адже процес починається не з того, щоб замісити бетон чи закупити фарбу.

Реставрація передбачає роботу з архівними матеріалами, написання історичної довідки щодо будинку, підготовку проєкту реставрації та інших документів. Окрім того, для проведення реставраційних робіт потрібні особливі спеціалісти, матеріали й технології. От і виходить, що власникові вигідніше позбутися будинку взагалі – продати або пустити під бульдозер.

А як же закон? –  запитаєте ви. А закон не діє – відповім я. Чому не діє і як зробити, аби він запрацював? – такими мають бути наступні запитання. І я на них відповім.

Передусім нині максимальний штраф за руйнацію пам’ятки архітектури становить від 1 700 до 17 000 гривень. Тобто в найгіршому випадку – якщо будинок завалиться – власник заплатить 17 тисяч гривень штрафу. І це за землю в центрі міста, яка може коштувати й 4 мільйони доларів. Отже, перше, що треба зробити, – це запровадити такі штрафи, які змусять горе-власника тричі подумати, перш ніж влаштовувати в будівлі навмисний підпал, що в Києві також не рідкість. Або навіть піти ще далі й внести зміни до Кримінального кодексу, запровадити покарання за злочинні дії (або злочинну бездіяльність) щодо об’єкта, який охороняє держава.

Другий момент. Відповідальність за збереження об’єктів культурної спадщини повинна лежати і на правоохоронних органах, у тому числі на Національній поліції. Тобто якщо до Нацполіції надходить сигнал про те, що десь руйнують історичний будинок, або помічено, що ремонтні (чи будь-які інші) роботи ведуться в ньому без відповідних дозволів, поліція повинна негайно прийняти виклик, прибути на місце злочину та зупинити його. Якщо навесні цього року наші браві поліціянти навчилися відловлювати людей без масок, то, гадаю, вони впораються і з тими, хто тримає в руках несанкціонований відбійний молоток або кермо екскаватора.

Третя річ, на якій я хочу наголосити: робота з охорони та збереження культурної спадщини має бути системною і вестися як на рівні міської ради, так і на рівні районів міста, які повинні спілкуватися з власниками будинків. Нічого подібного зараз не робиться: як завжди, бракує грошей і кадрів. А також – здорового глузду і хоча б мінімальної прихильності до міста та його архітектури.

Нарешті, є й четвертий момент, якого я, бувши мером Києвом, активно добивався би. На додачу до політики батога (жорстких покарань за руйнацію об’єктів культурної спадщини) необхідно впроваджувати й політику пряника. Щоб власнику чи орендарю було вигідно реставрувати об’єкт, держава має запропонувати йому якісь преференції. Наприклад, податкові пільги чи умовну вартість оренди, як це практикують у Європі.

Й останній – п’ятий – пункт у моїй програмі превентивних заходів. Потрібно діяти на випередження і брати на облік всі цікаві з точки зору своєї історії об’єкти Києва. Зараз цим займаються переважно активісти та волонтери (які, до речі, підрахували, що в столиці знаходяться близько 3 500 об’єктів культурної спадщини, значна частина яких перебуває у проблемному стані), натомість необхідно, аби такі речі були під патронатом держави.

Річ у тім, що будинок на Саксаганського, 76 не перебував на охоронному обліку. Але два сусідні – за номерами 74 та 78 – мали статус щойно виявлених об’єктів культурної спадщини. Хіба ж не логічно було припустити, що будівля, яка притулилася поміж ними, може мати таку саму культурну цінність і бути вписаною в спільний із ними історичний контекст? Невже так складно мислити на півкроку вперед?

Адже планування – це запорука багатьох правильних речей, зокрема і вчасного отримання з бюджету коштів на реставрацію охоронних об’єктів. Бо зараз такі кошти – у величезному дефіциті. Держава або органи місцевого самоврядування максимум ліквідують аварійний стан пам’яток, але інколи не робиться навіть цього. І тоді пам’ятки або гинуть, або виживають з останніх сил – коштом окремих ентузіастів.

Наостанок я додам ще одну річ. І хай вона не видається комусь цинічною. Як доводить досвід античного спадку та середньовічного Риму, що виріс на цьому спадкові, матеріали, які використовували наші пращури, були стократно надійнішими за всі нинішні технологічні новації. Бо з того каміння, яке лишалося після демонтажу чи руйнації одних будівель, можна було спокійно зводити інші. Тож коли вже розбирати (розбирати, а не бездумно трощити!) якісь об’єкти в Києві, то треба подбати й про те, аби зберігся їхній матеріал.

Колись світ умів обходитися без металопластику, гіпсокартону, без церезиту та надміру скляних конструкцій. Причому обходитися цілком успішно. У деяких середньовічних будинках у Європі і нині мешкають люди. Бо ці будинки зуміли зберегтися або, точніше, їх зуміли зберегти. І це вже не кажучи про храми, палаци або фортеці. А які споруди залишимо по собі ми? Суто умовні декорації під назвою “житловий комплекс”?

Щоб бути ближче до цивілізації (адже ми всі так прагнемо до Європи!), треба й самим ставати цивілізованими. Але київське чиновництво не доросло навіть до середніх віків. Це – орда кочових варварів, яка зносить усе на своєму шляху і після якої – хоч потоп. Ба, власне, при потопі ми живемо просто зараз, просто називаємо це іншими словами.