Як «закохати» Київ у власну екологію

Не минуло й тридцяти (майже) років Незалежності, як Київводоканал звернув увагу на стан Дніпра. На його “цвітіння” й розмноження синьо-зелених водоростей. На цій підставі Київводоканал навіть створив петицію на сайті президента – мовляв, пора заборонити використання миючих засобів, до складу яких входять фосфати. У мене, щоправда, виникає питання: а що роблять миючі засоби (хоч із фосфатами, хоч без них) у Дніпрі? Як вони туди потрапляють? Водоканал відповідає: небезпечні речовини потрапляють у річку через промислові підприємства й автомийки (які часто без очищення зливають відходи в Дніпро через дощову каналізацію). Гаразд, але тоді наступне питання: чому підприємства вважають за можливе так чинити й чому їх за це ніхто не карає?.. Київська екологія – вона така. Як клубок ниток. Тільки потягни за один кінчик, і кінця-краю тому плетиву проблем не буде. Причому проблем не тільки вузько спеціальних, але й, як бачимо, правоохоронних.

zik.ua

Занепад екоруху: чому він стався?

Але чому Київ (та й інші міста) так не люблять самі себе, чому підписують собі екологічний вирок? Ситуація з екологією в Україні настільки катастрофічна, що про це навіть є згадка у Конституції. Саме так: у Конституції згадується Чорнобильська аварія як катастрофа з “планетарними наслідками”. Більше того: Чорнобилю присвячена 16 стаття Основного закону. В ній говориться про те, що усування наслідків аварії на ЧАЕС є завданням держави, і на шкалі пріоритетності таке завдання стоїть навіть вище за потребу в збереженні державного суверенітету (ст. 17), підтримання мирних взаємин із сусідніми державами (ст. 18) чи дотриманні правопорядку (ст. 19).

Гадаю, що у світовій практиці подібне вибудовування завдань є безпрецедентним. Але мова зараз не про це.

До українського парламенту “зелені” потрапляли лише один раз, у 1998-му. А потім їхній кредит довіри був обнулений, і екологічний рух на загальнодержавному рівні так і не відновився. Наразі відповідні проєкти просуваються на локальному рівні, особливо активізувалися вони перед виборами, але охоплення ними всієї країни не відбувається. Чому так?

Причин, на мою думку, існує декілька. По-перше, “зелена” ідея була скомпрометована ще двадцять років тому, коли завершилася перша й остання парламентська каденція Партії зелених України. Тодішній лідер ПЗУ Кононов та його прибічники не зробили нічого, аби закріпити свій успіх. По-друге, траплялося й так, що екоактивісти виступали як рейдери, коли потрібно було зупинити діяльність того чи іншого підприємства. Потужний екотролінг прицільно бив по такому підприємству, й це відповідало інтересам замовників кампанії з дискредитації. Участь у такого роду акціях теж не додавала авторитету зеленим. По-третє, нішу позасистемних політиків, якими могли бути зелені, нині зайняли так звані “нові обличчя”, й мода на них ще не минула. По-четверте, слабке “зелене” середовище не породило яскравих лідерів, здатних вести за собою, артикулювати найбільш болючі проблеми та бути почутими. І, нарешті, по-п’яте: нашому бідному соціуму не до того, аби перейматися через якість повітря чи забрудненість води.

Парадокс, – скажете ви. Мало того, що ми бідні, так ще й активно прямуємо до того, аби бути хворими. Адже повітря, вода й відходи – це те, що безпосередньо впливає на якість та тривалість життя. Все так і є, але, тим не менш, екологія в Україні й по цей день вважається “розвагою” для багатих та благополучних соціумів. Для соціумів, здатних породити умовну Грету Тунберг, котра, на думку багатьох українців, просто “біситься з жиру”. А відтак перше, що необхідно зробити для зміни екологічної ситуації в Києві та в Україні, – це змінити психологію. Хоча розумію: дане завдання настільки глобальне, що реалізація його не під силу жодному меру. Проте кожен мер може розбити екологічні проблеми міста на три значні складові (про які вже йшлося вище – повітря, воду та відходи) і рухатися по кожному з них – аж до повного їхнього розв’язання. Що конкретно я пропоную? Відповідаючи на це питання, почну з “найпопулярнішої” міської теми – сміття.

Сміття та відходи: піднести проблему до державного рівня

Літо-2020 з його температурними рекордами все ще не здає свої позиції, а у спекотний період міазми київських спальних районів особливо відчутні. Київ – більше не місто-сад. Київ – столиця всеукраїнського пластику та гниючої під відкритим небом органіки. Так, у міста немає коштів на встановлення в кожному дворі різних сміттєвих контейнерів. Але навіть якби такі кошти й знайшлися, в цьому не було б особливого сенсу – все одно сміттєвоз, який приїде зранку, заштовхає до свого “нутра” все гамузом та повезе це “добро” до полігону в Підгірцях. А відтак чи є сенс витрачатися на контейнери?

І все ж сидіти, склавши руки, є неможливим та неприпустимим. Передусім треба зрозуміти: головна біда Києва в тому, що на побудову нового великого сміттєпереробного комплексу в міста катастрофічно бракує грошей. Свого часу було пораховано, що такий комплекс “потягне” на 100-150 млн євро. Йдеться не про сміттєспалювальний завод (а-ля ще одна “Енергія” – вкрай шкідливий для екології та безнадійно несучасний), а про підприємство, яке добувало б із відходів біогаз, а також використовувало висококалорійне сміття для виробництва теплової та електричної енергії.

У Львові та Дніпрі змогли домовитися про побудову сміттєпереробних комплексів, частково – на спонсорські кошти. Проте це не є аж таким добрим виходом із ситуації, оскільки гроші доведеться повертати, а повертатиме їх якраз споживач. Майже стовідсотково можна спрогнозувати, що у випадку розгортання масштабного будівництва розцінки на прибирання сміття злетять до небес. Чи означає це, що заводи будувати не потрібно?

Дуже потрібно. І чим швидше, тим краще. Але не точково. Потрібна продумана державна програма і підняття проблеми до держаного рівня. Деякі проблеми можна спускати вниз, до органів місцевого самоврядування, але екологією має перейматися Україна в цілому. Адже йдеться про якість повітря, яким ми дихаємо, про канцерогенні викиди і, зрештою, про здоров’я нації.

В деяких країнах практика утилізації відходів має змішаний характер, називається державно-приватним партнерством й знаходить широке застосування – наприклад, у Польщі. Там оплату за вивезення та переробку сміття покладено почасти на власників домогосподарств, але держава дотує утилізацію окремих його видів: електроприладів, батарейок, ламп. Чи міг би Київ взяти на себе подібне дотування, поставивши збір вторсировини на муніципальний рівень? Звісно, обчислювати таку можливість треба із калькулятором у руках, проте навряд чи хтось утруднював себе подібними підрахунками.

Власне, пошук оптимальних рішень сміттєвої проблеми мав би тривати постійно. Наприклад, можна було б як мінімум підняти питання так званого “екологічного податку”. Суть його проста: якщо підприємство (на кшталт київського заводу “Оболонь”) самотужки сортує та переробляє свою тару, воно звільняється від податку. Якщо ж утилізація тари не входить у його плани – платить за те, аби цю саму утилізацію здійснював хтось інший.

Так, внесення змін до податкового кодексу належить до функцій парламенту, й у цьому питанні мер може виступити лише як глашатай тієї чи іншої проблеми. Проте існує безліч мікрокроків та мікроініціатив, на які не потрібно благословення Верховної Ради. Прикладом можуть стати окремі міста, де екологи почали напряму працювати з представниками малого бізнесу. Зокрема агітувати маленькі кав’ярні (які продають до 600 чашок напоїв за день й, відповідно, викидають у сміття до 600 стаканчиків) надавати знижку клієнтам, які завітають на каву з власною тарою. Плюс закликати власників закладів відмовитися від пластикових соломинок для коктейлів.

Повітря: не забувати про транспорт

Вихід не обов’язково має бути саме таким. Постійне нагадування державі про її прямі функції та обов’язки, знаходження коштів і жорстка економія вже наявних (привіт скляному мосту, який виїв величезну діру в бюджеті) – от що має бути порядком денним будь-якого голови міста. Особливо – великого міста. І, зокрема, столиці України.

Розв’язання проблеми утилізації відходів значно наблизить велике місто до очищення його повітря. Але на якість останнього впливає не тільки й не стільки алгоритм знищення сміття. Пораховано, що забруднення повітря від автотранспорту становить 80%, а далі вже йдуть екологічні збитки від ТЕЦ та промислових підприємств.

І ось тут для нового київського мера, хто би ним не став, – величезне поле для реалізації екопрограм та втілення найкращих задумів. Говорив про це вже не раз, але скажу вкотре: розвантажити столичні вулиці від надміру автотранспорту – завдання, яке цілком під силу міському голові. Як це зробити? Передусім, розбудовуючи метро. Адже за останні сім років не відкрито жодної нової станції. А кожна станція – це істотне розвантаження вуличних магістралей. Також влада столиці обіцяла віддати пріоритет електричному транспорту – трамваям і тролейбусам. Але в місті, як і раніше, домінують автобуси. І вже зовсім сумна ситуація з вантажівками та дизельними авто, яких неприпустимо багато на вулицях Києва.

Про те, що в столиці – критично велика кількість машин із низьким рівнем фільтрації вихлопних газів, відомо вже давно. Це і старі авто, багато з яких забруднюють навколишнє середовище ще з радянських часів. Це й “дизелі”, які в міських умовах викидають більше окису азоту, ніж навіть вантажівки. Позбутися їх, перейти на електротранспорт, категорично заборонити маршрутні таксі в їх нинішньому неприйнятному вигляді, побудувати мережу перехоплюючих паркінгів для приватного транспорту – ось покроковий алгоритм, із якого мусить почати київський мер. Власне, починати все це робити слід було ще десятиліття тому, але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.

Вода: оновити бюветну програму

Побачив цікаву статистику: п’ятдесят дев’ять відсотків українців стурбовані станом питної води в країні. Такі дані оприлюднило соціологічне агентство КМІС. Останнім часом експерти говорять про погіршення якості води у Дніпрі, з якого п’є воду третина киян. Саме так: щодня містяни використовують близько 700 тисяч кубометрів води. Майже 70% – береться з Десни, решта – з Дніпра та з артезіанських джерел. При цьому визначити, яка конкретно вода тече в кожному будинку, складно. Взята з трьох джерел, вона змішується і тоді йде до житлових будинків. Але перш ніж потрапити до киян, вода проходить чотири основні етапи очищення: знезараження, відстоювання, фільтрацію й озонування. Та проблема в тому, що увесь цей очисний реманент у Києві використовується ще з радянських часів. Він давно застарів – і морально, й технологічно.

Низька якість води у столиці ще й напряму пов’язана зі станом трубопроводів та водопровідних систем. Більшості з них уже виповнилося понад пів сотні років. В окремих районах Києва труби зношені на 80%, і це вже не жарти. Відтак зрозуміло: завдання мера столиці полягає в тому, аби добиватися поступової заміни комунікацій – як трубопроводів, котрими йде питна вода до мешканців, так і системи очищення. Тим паче що 2005-го в Україні був прийнятий закон про загальнодержавну програму “Питна вода України на 2006-2020 роки”. Її головним завданням було покращити забезпечення населення України якісною питною водою в межах науково обґрунтованих нормативів. Але за 14 років існування документу майже нічого не було зроблено, тож наразі є привід вимагати оновлення програми та/або ухвалення нового закону.

Забезпечення якісної питної води є завданням політичним та загальнодержавним. І кожен свідомий градоначальник повинен докласти максимум зусиль для виконання такого завдання. Почати ж можна з малого – з оновлення столичних бюветів, мережа яких була запущена ще на початку 2000-х, пережила свій “розквіт” і “занепад”. “Бюветна справа” в Києві так само потребує оновлення та очищення. Правда, місяць тому міська влада заявила про відкриття десятка нових бюветів. Що ж, справа добра. Але підозрюю, зроблено це було виключно “під вибори”. Тоді як жити в Києві нам треба щодня, а не лише раз на п’ять років. Так само і дихати, й пити нам теж доводиться щодня. Хіба що в тих, хто вершить долю Києва, якісь особливі життєві ритми.