Як зробити Київ культурною столицею

У відомій піраміді Маслоу потреби в пізнанні, творчості та реалізації посідають чільне місце. Натомість базу, фундамент, основу основ складають фізіологічні потреби, безпека, захищеність, наявність родини та любові. Не буду сперечатися щодо такого порядку речей, зауважу лише: якщо відсікти оці верхні “шари пирога” – той останній трикутник, то й піраміда вже не буде пірамідою.

ua.112.ua

Ми не можемо жити без культури, без естетики, без рукотворної краси. Останнім часом Київ перетворився на досить буденне місто. В очі не впадає те, чим можна було замилуватися, – навпаки, очі “натирають криваві мозолі”, коли споглядають розруху постійно переритого асфальту, в якому длубаються комунальники у пошуках місця, де прорвало трубу, або безкінечні підйомні крани, котрі тиражують нові й нові ЖК та ТРЦ.

Утім, казати про те, що така ситуація спостерігається лише протягом останнього часу, мабуть, не зовсім правильно. Не буду зараз повертатися у часи хана Батия і наводити мартиролог давніх втрат від варварського набігу на місто, натомість згадаю хоча б останні сто років.

Власне, саме за цей час усе найкраще в місті й було зруйновано. 1934 рік знаменувався руйнаціями художньо-історичних пам’яток у Києві, нечуваними у новітній світовій історії. Ніде у світі не було знищено (тим більше, свідомо й не під тиском обставин) стільки першорядних архітектурних творінь такої віддаленої від нас доби, як XII століття. А в Києві в умовах тодішнього цілковитого миру (до Другої світової ще лишався певний час) почали зносити такі пам’ятки, до того ж у масових масштабах.

І якщо вже згадувати про Батия, то його спустошення – справжня “дрібниця” порівняно з ділами київських “будівничих” 1934-1937 років. Іншого такого міста, яке, бодай віддалено, могло б зрівнятися з Києвом за своїми архітектурними пам’ятками, в Україні немає. Натхненники київських руйнацій просто відправили у небуття величезну частину архітектурної спадщини нашої держави.

Але то була доба радянської влади – ворожої духу українства, токсичної стосовно всього, на чому ми зараз розбудовуємо (чи, принаймні, намірилися розбудовувати) націю. Не можна сказати, що за часів Незалежності не робилося нічого, аби мінімізувати шкоду, завдану радянською епохою. Деякі церкви були відновлені, наприклад, Михайлівський собор. Але це все одно – ерзац, а не автентика.

В археологічному розумінні нова будівля ніколи не буде заміною давньої. Проте в розумінні естетичному й туристичному ця заміна може бути повною. Великий трагізм ХХ сторіччя якраз і полягає в тому, що знищувалося передусім найкраще, тоді як пересічне й жалюгідне, як правило, спокійно стояло і продовжує стояти на своєму місці. Але справа не тільки в церквах, з якими так затято боролося керівництво СРСР.

Річ у тім, що і в часи Незалежності руйнування продовжилося. Тільки вже не з ідеологічних причин, а з економічних. Тобто з мотивів отримання надприбутків компаніями, які без жодних сумнівів та коливань, без трепету та жалощів до нашої історії могли розпочати будівництво в історичному центрі міста. І тим самим завдати непоправної шкоди, наприклад, комплексу Києво-Печерської лаври або Софії Київської. Або навіть не таким цінним, та все одно вартим пошани та збереження, пам’яткам ХІХ-ХХ століть.

Безперечно, для того, аби зберегти хоч якесь обличчя міста – бодай те, що лишилося від нього після Батия, Сталіна або Кличка, – влада має негайно припинити архітектурне варварство. Покласти край ситуації, коли однією рукою сучасні зодчі зводять репліки давніх храмів, а іншою – спокійно руйнують ще вцілілі артефакти.

Людина, яка росте серед “бараків” (“бараків” у широкому розумінні слова, бо сучасні новобудови можна трактувати й так), і людина, яка з дитинства споглядає красу і схиляється перед нею, мають різні стартові умови, різну життєву матрицю, з якої потім розів’ється те чи інше світосприйняття. Але завдання полягає не лише в тому, аби законсервувати в місті всю старовину і здувати з неї порохи. Звісно, очільник столиці мусить дбати про доручену йому спадщину, але час не стоїть на місці, і містянам потрібне не лише захопленням творіннями наших предків.

Людині потрібен і голос сучасників.

І ось тут виникає один парадокс. Київ є осередком творчої інтелігенції: всі центральні музеї, театри, творчі спілки знаходяться у столиці, але фінансуються вони за остаточним принципом. У держави немає грошей на культуру – її, як сказала би одна телеведуча, “на хліб не намастиш”. А отже, порятунок потопаючих – тобто тих, хто прагне духовного збагачення, має бути покладений на муніципальну владу. І їй під силу таке завдання.

Що б конкретно могла зробити окремо взята столиця – після того, звісно, як усі бульдозери будуть відведені на безпечну відстань від старовинних пам’яток?

Оскільки в нас немає повноцінного закону про меценатство (один із проєктів такого документа зареєстрований нині у Верховній Раді, але стосується він фізичної культури та спорту), то місто саме має взяти на себе підтримку культурних проєктів. Це обов’язковий крок номер два після збереження, вивчення та адаптації до сучасного пізнання пластів культури, яку залишили нам у спадок попередні покоління.

В усьому цивілізованому світі підтримка творчих пошуків означає мінус в оподаткуванні. Не повне звільнення від обов’язкових відрахувань до держскарбниці, але суттєві преференції для юридичних та фізичних осіб, зайнятих у культурній сфері. Такі преференції можуть мати який завгодно характер: наприклад, зменшення орендної плати для постійних або тимчасових культурних майданчиків – для музеїв, виставкових центрів, музичних холів.

Ще варіанти: виплати стипендій талановитим митцям, здатним прославити і місто, і країну, або видача мікрогрантів на їхні потреби. Плюс постійні пошуки спонсорів і партнерів, охочих підтримати культурні проєкти, розроблення меценатських програм. Зрештою, правильно вкладені гроші згодом повернуться місту або добродійникам завдяки туризму та розвитку супутньої з ним інфраструктури – аби лише були туристи, охочі глянути не на руїни, а на охайне, комфортне і цікаве, з точки зору сучасності та минувшини, місто.

Власне, у світі культурну спадщину підтримує якраз не стільки не держава, скільки меценатський рух. Тому мені складно уявити десь у Європі ганебну історію з музеєм Івана Марчука, якому держава та муніципалітет спочатку пообіцяли побудувати музей, а потім гроші за незавершений проєкт спробували стягнути з самого митця. Такі історії дуже швидко стають відомими за межами України і множать на нуль всі репутаційні здобутки держави.

Крок номер три, на якому я вважаю необхідним наголосити, – це інвентаризація комунальних закладів культури, таких, як уже закритий для відвідувачів кінотеатр “Київ”, котрий донедавна слугував візитівкою нашого міста. Ми маємо чітко знати, скільки лишилося кінотеатрів, музеїв, бібліотек та книгарень, які належать громаді, в якому вони стані, який приносять прибуток та якою може бути їхня подальша доля – закриття, реставрація, перепрофілювання чи приватизація та продаж у приватні руки.

При цьому, однак, із водою важливо не виплеснути і дитину – необхідно залишити та розвивати те, що справді потрібно місту та його жителям. Невтішна статистика: якщо станом на 1990 рік у Києві було 140 книгарень (тільки в системі “Київкнига” їх налічувалось 94), то в середині 2000-х кількість книжкових крамниць становила менше десятка. Про приватні мережеві книгарні та кінотеатри я зараз не говоритиму – вони також потрібні, але сподіватися на те, що хтось прийде та побудує заклади культури замість тебе, міська влада не повинна.

Але влада може і навіть повинна заохочувати сучасних забудовників до того, аби вони при проєктуванні житлових комплексів переймалися не тільки тим, скільки квадратних метрів житла зможуть здати в експлуатацію, а й тим, щоб додати до цих метрів школи, дитячі садки, приміщення під гуртки та спортивні секції, бібліотеки та центри розвитку. Дозвілля дітей та молоді не може бути другорядним завданням. Інакше нам ніколи не виростити мислячу та свідому націю.

А це, зрештою, позначиться згодом на всьому. Зокрема, й на якості того виборця і того політикуму, який ми виховуємо для нинішніх і всіх наступних виборчих перегонів.