Коли два плани гірше, ніж один

Без узгодженості дій не вийде нічого толкового – це доведено ще Вавилонською баштою, найвідомішим біблійним довгобудом. Схоже, що нинішнім київським чиновникам, як давнім вавилонянам, теж “пороблено”. Вони перебувають у повному відриві від реальності, бо не чують не лише містян, а й, мабуть, самих себе. Найкраща ілюстрація цьому – наявність у Києва двох Генеральний планів розвитку і невиконання (фактично) жодного.

apkyiv.org.ua

Історія з Генеральними планами така. У 2002 році було ухвалено Генеральний план-2020, а у 2013-му мала місце спроба ухвалити Генплан-2025, однак спроба вийшла провальною. Відтак, коли поточний рік добіжить кінця, столиця України залишиться взагалі без жодного плану. Цікавий факт: КМДА нібито була готова виділити 2 мільйони гривень на розробку Генплану Києва та його приміської зони (йдеться про план-2025), але протягом 2018-го з цих двох мільйонів було освоєно лише 100 тисяч. Ніхто ніяких планів не писав, ба й навіть писати не збирався. В принципі, великої трагедії в цьому немає: що з планом, що без плану, Київ розростається абсолютно хаотично, все більше нагадуючи ракову пухлину з безконтрольним примноженням хворих клітин (будмайданчиків).

Про це мало хто знає, але план-2020 та план-2025 – дві протилежності. Їх відрізняє все, а передусім – фактичний та юридичний статус. План розвитку до 2020 року розроблявся довго та ретельно, з 1997-го по 2002-й, формально він є діючим кодексом містобудівних правил та засад, яких, втім, ніхто не дотримується. Тоді як план-2025 писався на коліні за часів Черновецького, продовжує писатися й зараз, і цей документ не є таким, що вступив у законну силу, але де-факто саме за ним місто і живе. Але, крім цього, в чому ще полягає принципова різниця?

Насправді це дуже просте запитання. Столиця повсякчас росте, приймаючи в свої обійми все нових та нових “внутрішніх мігрантів”, котрі шукають у Києві роботи та можливостей кар’єрного зростання, та й загалом – кращої долі. А новоприбулим киянам потрібне й нове житло. Де взяти під нього земельні ділянки? Так от, Генплан-2020 передбачав розширення міста за рахунок приєднання до нього приміської зони. Іншими словами, вже у 2019-2020 роках мала була бути завершена розбудова так званого столичного округу, або київської агломерації. Очікувалося, що до Києва приєднаються 10 адміністративних районів області, що дозволило би розширити територію столиці з 84 тисяч гектарів до 148, включивши у міську смугу 28 населених пунктів.

Чому подібний амбітний план не спрацював? Тому що не був узгоджений з відповідними міськими органами влади та територіальними громадами і тому що ряд населених пунктів Київщини не палає бажанням ставати частиною столиці.

Про те, чому у Кличка не вийшло з київською агломерацією (дарма тільки його підлеглі витрачали бюджетні кошти на вояжі до Парижа, де вони намагалися перейняти досвід побудови великого міста!), можна говорити довго. Але варто повернутися до паралельного плану розвитку Києва – того, котрий мав діяти до 2025 року.

Отже, згідно із ним, Київ повинен був вирости не до 148 тисяч гектарів, а до 143,4 за рахунок… ще більш щільної забудови самого міста. Логічне запитання “куди ж іще щільніше будуватися?!” можна вважати риторичним. А втім, один з алгоритмів полягав у тому, аби ліквідувати всі промзони, перенести виробництво за місто, а замість старих цехів звести нове житло. Можливо, в цьому міг би бути певний сенс, адже дисбаланс між поселенням та місцем роботи у Києві дуже значний. Пораховано, що 36,2% киян живуть на лівому березі, де розміщено всього 19,7% робочих місць. На правому березі ж проживають 63,8% населення, а працюють — 80,3%. Зайве розказувати, які кілометрові затори виникають зранку по дорозі з лівого берега на правий (а ввечері – навпаки) і як перевантажена червона гілка метрополітену.

Але справа не тільки в тому, що промзони переїдуть з правого берега на лівий або й взагалі переберуться за місто. Саме поняття “ущільнення” неабияк лякає киян, чиї обрії давно заполонили будівельні крани, чиї звичні з дитинства парки перетворено на котловани, а замість комфортабельних тролейбусів чи автобусів найбільш популярним у місті транспортом стали бетоновози та екскаватори. Ба й справді: далі ущільнюватися нікуди. Тим більше, що зростають лише житлові квадратні метри, до яких у половині випадків не додається жодної інфраструктури.

Слід констатувати: Генплан-2020 не впорався з неочікуваним збільшенням дошкільнят – з 72,2 до 89,3 тисяч. Наразі це призводить до переповненості дитячих садків і неможливості створити дітям належні умови для розвитку та навчання, адже на 100 місць в дитячих садках припадає 127 дошкільнят. До речі, у Міносвіти не придумали кращого вирішення проблеми, аніж написати листа меру Києва з вимогою переглянути рішення Київради, в якому вводиться пріоритетність для дітей-киян у столичних садках. Замість того, щоб будувати нові садки, урядовці вирішили не пускати туди дітей – що ж, це воістину соломонове рішення.

Аналогічна проблема торкається й транспортної сфери. Коли Генплан-2020 лише писався, передбачалося, що на 1000 жителів припадатиме 152,2 авто. Але минулий, 2018-й рік засвідчив, що кількість автівок применшили щонайменше вдвічі. А на майбутнє слід виходити мінімум з 450 автомобілів на 1000 жителів. При цьому складно навіть уявити, як радикальне збільшення приватних “колес” може бути поєднане з іще більш щільною забудовою міста. Адже в Генеральному плані-2025 збільшення кілометражу столичних доріг закладено в межах лише 6%.

Одним словом, незадовільними є обидва документи: план-2020 морально застарів, а план-2025 пропонує стратегію і тактику, котрі вже зараз втілюються у житті, перетворюючи Київ на бетонні джунглі з рядами безликих висоток з повною відсутністю комфорту. Але найбільш прикрим є те, що на сьогодні мерія та КМДА не пропонують жодного притомного розв’язання проблеми. Саме тому виїзд із мікрорайонів до центру (при тотальній відсутності паркінгів та нормального муніципального транспорту) перетворюється з буденного діла на надскладне завдання, а запис дитини до дитсадка чи школи – на ходіння всіма колами пеклу.

І ще один момент: при тому, що життя в Києві позбавлене набору мінімально необхідних зручностей, вартість житла у столиці приблизно на 5% вища, аніж мала б бути, враховуючи всі затрати на його зведення. Парадокс? Аж ніяк. Просто у ціну квадратного метру житлової площі вже закладена корупційна складова – тобто той “відкат”, який платить забудовник, аби вибити земельну ділянку під будівництво. Бо офіційно, тобто за Генпланом-2020, настільки масштабної розбудови міста бути не повинно.

Власне, у наявності цієї корупційної складової я й вбачаю небажання влади міняти правила гри та серйозно братися за написання Генерального плану міста. Між збереженням Києва та наповненням власних кишень чиновники обирають останнє.