Київ без Києва

Друге слово в заголовку не дарма не взято у лапки. Так, мова піде про кінотеатр – однойменний з назвою міста. Але не тільки. Мова – й про місто як таке. Місто, котре творять певні знаки, певні постаті та будівлі. А не лише фантомні каштани чи перепічка, не лише київський торт чи аналогічна – за геолокацією – котлета. Для багатьох киян їхня «мала батьківщина» вже безнадійно втрачена. Майже пропаща. Я кажу «майже», бо щось від старого Києва все таки лишилося. Небагато. Дещиця минулого…

Зроблю ліричний відступ (хоча яка тут збіса лірика!) й пригадаю роман Стівена Кінга «Сяйво». В ньому протагоніст перетворюється на чудовисько, злого ненависного монстра. Й лише один раз, майже наприкінці хорору, коли цей самий протагоніст дивиться в очі свого маленького сина, в ньому на коротку мить прокидається колишня людина. Так само й з Києвом – принаймні, для мене. В ньому крізь цупкий шар нинішньої монструозності інколи проблискує рідний – до клубка у горлі – такий впізнаваний, такий затишний, такий любий Київ.

Але цей образ дедалі тьмянішає. Серце ще чіпляється за дорогі йому речі, але майже не відчуває їх. Для мене персонально (бо в кожного свій Київ!) такою дорогою річчю є кінотеатр, невибагливо названий на честь нашої столиці. Скільки в тому «Києві» переглянуто фільмів, скільки пережито катарсисів, скільки відчуто краси – коли ти, тільки-но будучи зануреним у життя кіношне – виходиш (випадаєш!) з нього в життя реальне, у самісінький вібруючий центр міста, яке тебе м’яко поглинає, перемелює, тече по твоїх венах і проростає у твоїй плоті.

Скільки в тому «Києві» було проведено зустрічей та записано інтерв’ю (саме так, бо кінотеатр завжди виконував ще й суто утилітарну роль – надто вже вдалим є його розташування, надто придатна до бесід під каву та диктофон рекреаційна зона на другому поверсі), скільки взагалі всього із ним пов’язане…

І ось – тепер – новина: «Київ», можливо, закриють. Щоправда, влада міста вже відкараскалася від чуток в притаманному їй стилі «ви всьо врьотє», однак довіра до КМДА давно вичерпана.

Директорка кінотеатру Вілія Бондаренко каже, що мала розмову з представником Департаменту комунальної власності міста Києва, під час якої їй в усній формі дали зрозуміти, що продовжувати оренду не планують. Кому вірити в цій ситуації – питання риторичне.

Після зовсім свіжих ексцесів довкола Будинку вчителя, про які ми писали, та й взагалі – після всього знищеного, зруйнованого та сплюндрованого в місті, ти радше повіриш у те, що на столицю чекають нові втрати, аніж у те, що хтось в КМДА отак просто візьме та піде рятувати «Київ». А тим паче, після того, як вже закрито «Україну» та «Кінопанораму»…

(А які, між іншим, промовисті назви у кандидатів на руйнацію – «Київ», «Україна» – чи не так?).

Власне, біда «Києва» (і Києва!) у тому, що на його місці дуже вигідно та зручно втулите щось таке, що гарантовано родитиме золотими червінцями. Як Поле Чудес у Країні Дурнів. На місці «Кінопанорами» буцімто зведуть тризірковий готель – чим не капіталовкладення? Що буде з «Україною» – поки невідомо, а от «Київ» просто таки чудово надається до реалізації будь-якого бізнес-проекту. Замість нього може постати і бізнес-центр, і елітний житловий будинок, і той таки готель з рестораном. Якщо у кабінеті Грушевського запланували сортир, то з кінотеатром не стануть церемонитися й поготів…

А міська влада потім висловить своє глибоке занепокоєння чи – як та шкапа з анекдоту про кінські перегони – скаже: «Ну, не змогла я, не змогла…». Або й просто проігнорує проблему – їй (владі) не звикати. Бо в матриці наших чиновників все ще прошита ота давня більшовицько-чекістська безкарність, коли довколишній світ руйнували «до основанья», перетворюючи церкву на склад картоплі, а палац – на руїни. Інакше нічим не поясниш цю байстрюкрову байдужість до чиїхось коренів. Хто сам як перекотиполе (сьогодні – тут, а завтра – в офшорній зоні), той ніколи не зрозуміє, чим є місто твого дитинства й юності.

Лишається тільки сподіватися, що Київ вистоїть й після цієї монголо-татарської навали безпардонних бізнесюків. Хоча ще невідомо, від кого шкоди більше – від літописного Батия чи нинішнього огламуреного олігархату. Час покаже…