Київ для літніх людей: щоб старість була в радість

Хотілося почати цю публікацію традиційним твердженням про те, що соціум пізнається за своїм ставленням до найбільш вразливих верств. До дітей, до старих, до людей з особливими потребами. А ще – до тварин. Словом, до всіх слабких та незахищених. Але потім мені трапив на пост людини, котра працювала соціальним працівником у США. Дозволю собі з нього кілька цитат.

zn.ua

“Я знаю, як у США “витягують” літніх і дуже хворих людей. І 90-, і 100-річних.  Як тут практикують створення “ланцюжка інсультної допомоги”, коли пацієнти після виписки продовжують перебувати під наглядом лікарів – судинних неврологів. Після лікування в стаціонарі частина хворих, які найкраще відновилися, повертаються додому або ж продають квартиру й купують іншу – у спеціальній установі опіки (residential home), де їм допомагають упоратися з повсякденними справами соціальні працівники. Важчих пацієнтів направляють до реабілітаційних центрів; а тих, у кого, на жаль, немає перспектив, поміщають у будинки для важкохворих (nursing home), де спеціально навчений персонал забезпечує цілодобовий догляд. В Україні людину після інсульту, яка не ходить, не говорить, часом навіть не сидить, яку годують через назогастральний зонд, виписують додому. З радянських часів у нас людина після інсульту для держави – списаний матеріал. Догляд інсультного пацієнта лягає важким тягарем на плечі його родичів, які найчастіше змушені кидати роботу або витрачати значні суми на доглядальниць. У США – це робота соціального працівника, котрий допомагає перебратися в спеціалізовані будинки з медичним доглядом, оформити допомогу, призначити психолога, розв’язати побутові питання, мало не щодня радиться з родичами хворого”. Кінець цитати.

Цей пост був у контексті того, що у нас не бажають “заморочуватися” людиною навіть за її ж (подекуди чималі) гроші. Це стосується й нинішніх “ковідних” хворих, і тих, що пережили інсульт, і породіль із немовлятами, які часто гинуть через лікарську недбалість – навіть попри те, що ще до початку пологів “на благодійність” майбутніми батьками була перерахована кругленька сума. Донедавна побутувала думка, що в лікарні до тебе навіть не підійдуть без відповідного “бакшишу”. Але протягом останніх років – не факт, що підійдуть і з “бакшишем”. Та навіть якщо людина здорова, але вже досягла непрацездатного віку, вона навряд чи зможе розраховувати на чуйне до себе ставлення. Це за кордоном у людей на пенсії життя тільки починається. Починається з мандрів, на які не вистачало часу, коли треба було робити кар’єру або ставити на ноги дітей. Або й без мандрів – просто у тихому охайному будиночку, без розкошів, але з мінімальним набором необхідного.

Це, повторюся, за кордоном. Де пенсія не буває нижчою за прожитковий мінімум. А прожитковий мінімум не буває суто декларативним поняттям. У цивілізованому світі, похід до якого ми декларуємо, літні люди живуть щонайменше гідно. І не лише літні, а й ті, хто не досяг 18 років і не має можливості самотужки на себе заробляти. Незалежно від соціального статусу батьків та їхніх статків.

В Україні все не так. Омбудсман Людмила Денісова не далі як 10 жовтня 2020-го оприлюднила зовсім свіжі дані щодо рівня доходів населення. Як і слід було очікувати, кожен четвертий дорослий українець – за межею бідності. Однак серед пенсіонерів таких людей – 80%. Про все це Денісова доповіла на Соціальному форумі Ради ООН, але краще б вона донесла таку інформацію до влади в цілому. І в Києві зокрема. Чому саме в Києві? Хоча б тому, що столиця – найбільш населене місто в Україні. А відтак і тих, хто в ньому бідує, тут найбільше. Але що може зробити місцева влада з подібною сумною статистикою? Адже пенсії вона своїм вольовим рішенням не підніме і прожитковий мінімум – теж. Та насправді органи місцевого самоврядування можуть зробити для літніх людей чимало. Було б тільки бажання.

…Свій матеріал я почав зі згадки про Сполучені Штати. Але сам маю досвід проживання у Відні, тому коротко розповім про те, що робить Австрія для людей у віці. Зокрема, торкнуся одного аспекту – будинків для пристарілих.

Почну з того, що в цій країні не надається довгострокова відпустка по нагляду за літнім родичем. Тому спочатку сімейним опікунам було тяжко. Ситуацію змінила поправка до закону про надання соціальної допомоги від 1998 року: вона полегшила включення домашніх доглядальників – родичів літніх людей – в систему соціального забезпечення. З тих пір родичі, які доглядають за літніми людьми, отримали право відраховувати внески до фонду пенсійного страхування (використовуючи допомогу по догляду), а держава взяла на себе внески, що перераховуються роботодавцю.

Але це те, що стосується членів сімей людей у віці та їхнього перебування в рідній домівці. Між тим буває й так, що для родини немає іншого виходу, як скерувати бабусю чи дідуся до будинку пристарілих. Відразу кажу: така перспектива нікого не лякає. Тамтешні заклади подібного штибу аж ніяк не нагадують гетто, де скніють нещасні покинуті старі з погаслими очима та повністю втраченим інтересом до життя. Австрійські пенсіонери живуть наповненим життям – вони доглянуті (адже в кожному будинку пристарілих є і перукарня, і салон краси з помірними цінами), вони задоволені, вони гуляють, відпочивають, спілкуються і навіть фліртують. При цьому держава делегувала турботу про таких людей регіональній владі, тому рівень цін на послуги будинків пристарілих коливається залежно від місця їх розташування. Але ніде такі ціни не є непідйомними. Досить часто до роботи в подібних закладах залучають волонтерів, а опікуються ними некомерційні організації.

Цікаве й наступне: австрійська система довгострокового соціального забезпечення надає своїм клієнтам (тобто користувачам послуг та їхнім родичам) повну свободу вибору виду соціальних послуг і способу догляду. Одержувач послуг сам вирішує, в якій установі він хоче жити. Тому багато хто, досягнувши певного віку, автоматично стає в чергу на місце в притулку для людей похилого віку “про всяк випадок”.

Щодо альтернатив, то в Австрії є як мінімум три варіанти взаємодії між літніми людьми та громадою. Перший варіант – інтернати для тих, кому потрібен інтенсивний догляд. Але відмінностей між інтернатами та будинками для людей похилого віку не так і багато. Бо й будинки для пристарілих також обладнані лікарняними палатами.

Ще одна можливість для літніх людей – програми спільного проживання. Йдеться про свого роду “комунальні квартири” на 4-8 осіб (у кожного своя кімната; але ванна, кухня та їдальня – загальні). В одній із таких квартир може розміщуватися соціальний працівник (або лікар-геріатр), проте зазвичай у подібних квартирах проживають ще цілком дієздатні люди (в Австрії існує біля 50 організацій, що забезпечують подібним житлом), і постійна підтримка їм не потрібна.

Нарешті, існує й комфортніший варіант під назвою “соціальні квартири”. Він дозволяє клієнтам, з одного боку, жити у власній квартирі, а з іншого – перебувати під наглядом соціальних працівників. Мешканці таких квартир ведуть самостійне життя, хоча час від часу медсестри та соціальні працівники навідують їх. На випадки ж форс-мажору в подібних квартирах передбачена кнопка виклику лікаря в нічний час. Аби перебратися в таку квартиру, літні люди, як правило, передають свою нерухомість місту (якщо у них немає нащадків, які б сплачували оренду). Натомість муніципалітет бере на себе зобов’язання доглядати пенсіонерів до кінця їхнього життя. Соціальні квартири ніхто не приватизує і не перепродує – вони до послуг своїх мешканців протягом усього відпущеного їм часу. А оскільки довіра до місцевої влади з боку населення є повною, ця програма працює безвідмовно.

internationalwealth.info

І я не бачу причин, чому подібну систему не можна було би впровадити і в Україні. Зокрема, в Києві. Невже столиця не в стані запровадити аналогічну мережу соціальних закладів із людським, емпатичним ставленням до громадян похилого віку? Зі всебічним доглядом за ними та контролем за працівниками, котрі такий нагляд здійснюють? Те, що вдалося Відню (та й іншим європейським містам), не може бути чимось нереалістичним для Києва.

І це – перший та найголовніший крок міського голови. Другим може бути мережа безкоштовних їдалень або, як мінімум, закладів громадського харчування з дуже помірними цінами. Пригадую, як у 1980 році в президенти Франції балотувався актор Колюш (Мішель Колуччі), і одним з його кроків був запуск проєкту Les Restos du cœur (“Ресторани серця”), який повинен був забезпечувати продуктами бідних та бездомних. До речі, проєкт цей пережив Колюша, який трагічно загинув у 1986-му. “Ресторани серця” існують і по цей день, у мережі зараз працюють понад 2000 закладів, де не тільки надають допомогу продуктами, а й сприяють бідним сім’ям із дітьми з пошуком роботи, забезпечують психологічну підтримку й приймають бездомних.

А в Києва та його влади є серце? Думаю, що так. Ми не зовсім зачерствіли й занурилися у власні негаразди, аби не помічати болю інших людей та не мати до них співчуття.

А якщо це так, то ніщо не завадить – на додачу до запуску будинків пристарілих та благодійницьких їдалень – ще й відновити мережу комунальних аптек “Фармація”. Маю на увазі: в своєму первісному вигляді. Бо зараз мережа фактично віддана на поталу ділкам, які не регулюють ціни і не забезпечують старших людей доступними медикаментами. Тобто не роблять те, задля чого такі аптеки створювалися. Аптеки треба відновити, і найкраще це зробити при муніципальних лікарнях. Адже зараз пацієнти лікарень позбавлені вибору – у вестибюлі кожної з них стоїть кіоск, де медичні препарати купують за замовчанням. У наших умовах, коли навіть тяжко хворі змушені забезпечувати себе ліками самотужки, досить часто єдиний доступний варіант – це дошкандибати до першого поверху, де стоїть заповітний кіоск. Із дуже й дуже високими цінами й негласною домовленістю з лікарнею.

Таку систему слід ламати. І прив’язати до картки киянина не тільки пільговий проїзд у міському транспорті, але й пільгову купівлю ліків в аптеках. І навіть більше – не тільки ліків, а й продуктів та предметів першої необхідності. Для цього мерові доведеться трохи потрудитися і піти на переговори з власниками торгівельних мереж. Їх слід заохотити продавати свій асортимент зі знижками для малозабезпечених громадян. При цьому від такої соціальної взаємодії ніхто не постраждає, адже різницю в цінах компенсуватиме міська влада.

Замість того, аби наймати “нянь” для міфічних іноземних інвесторів, котрі не квапляться заходити на наш ринок, “нянями” слід забезпечити власних же співвітчизників. А для тих, хто виступить у ролі таких опікунів, передбачити ряд преференцій. Зокрема, для представників бізнесу преференцією може стати зниження того сегменту податків, який знаходиться в компетенції органів самоврядування, – податку на землю абощо.

І якщо реалізувати подібну програму, людям літнім та незаможним житиметься у Києві так само (або майже так само), як їхнім ровесникам у Відні. А там – і вся країна “підтягнеться” до київських стандартів. Усе-таки столиця зобов’язує до наслідування.