Київ як місце роботи: виклики, що постають перед столицею

Кому в Києві жити комфортно? А працювати? Від чого взагалі це залежить – наш комфорт у роботі, в побудові кар’єри? Я не говорю зараз про рівень оплати праці, бо це окрема велика тема, яку варто обговорювати в контексті всієї держави, а не окремого міста. Але якщо брати Київ, то чи гарантує столиця роботу вашої мрії? Зокрема якщо їхати щоранку з лівого берега на правий, а ввечері – навпаки? Скажете, що корки на дорогах не мають стосунку до роботи? Мають, та ще й який…

facebook.com

Хочу приділити увагу проблемам зайнятості та можливості розвивати свій бізнес. Згідно зі статистикою, в Києві рівень безробіття по країні найнижчий, бо все ж до столиці їдуть насамперед по кар’єру. Але дещо в офіційних цифрах мене бентежить. Столичний департамент соціальної політики звітує про те, що безробіття в Києві становить 5,8%, а зайнятість сягає 63,1%. Що ж тоді робить решта 30%? Невже кожен третій у нас – пенсіонер або особа до 18 років? Чесно кажучи, не думаю, щоб це було саме так.

Отже, є й певний прошарок незайнятих людей на додачу до 5% офіційно безробітних. Не хочу нікого ні в чому звинувачувати, але зауважу, що Україна перебуває в лідерах дитячої наркоманії. І якщо у 2010 році Міністерство охорони здоров’я звітувало про те, що “від 8% до 26% школярів віком 13-16 років вживали наркотики хоча б один раз”, то нині наркозалежність помолодшала до 10-11 років. Загалом в Україні налічується до 2 млн наркоманів, і це – найбільш численна група наркозалежних у Європі, за винятком хіба що Росії.

Чесно кажучи, не знайшов відповідної статистики щодо Києва. Але, безперечно, столиця відбиває загальні тенденції. Тож підозрюю, що частина незайнятого населення може бути причетною до наркотрафіку: до продажу, або до вживання, або й до того, і до іншого водночас. Недарма в нас мало чи не паркани довкола шкіл розписані відомим усім “шифром” – вказанням на анонімні телеграм-канали, де можна замовити наркотики, а потім знайти їх у “закладках”.

Безперечно, боротьба з наркоманією – справа Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соцполітики, а також правоохоронців, якщо йдеться про наркодилерів. Але мер будь-якого міста, і Києва передусім, має подбати і про наявність робочих місць для всіх охочих, і про те, щоб молоді було куди скерувати свою енергію – у спорт або будь-які інші суспільно корисні захоплення. Перше місце роботи є мегаважливим, адже в нас і досі непоодинокими є випадки, коли молодь навіть на порозі тридцятиліття продовжує сидіти на шиї в батьків.

Та не менш важливим є й забезпечення роботою літніх людей. Часто ті, кому за 60, ставляться до роботи значно відповідальніше, ніж молодші пошукачі, зі зрозумілої причини: їм складніше долати конкуренцію з боку молоді, тож складніше знайти нове місце роботи в разі втрати попереднього. Станом на цей момент в Україні налічується понад 2,5 млн зайнятих пенсіонерів. Але частина з них трудиться, на жаль, на низькокваліфікованій та низькооплачуваній роботі. Власне, якщо говорити про жінок, то чи не єдина можливість для жінки віком 60+ знайти роботу – це піти в прибиральниці.

Я гадаю, що завданням мера Києва в галузі працевлаштування та зайнятості населення має бути отримання чіткої статистики щодо кількості людей, які перебувають у пошуках роботи – як своєї першої роботи, так, можливо, й останнього місця працевлаштування. Крок номер два – складання переліку вакансій для різних вікових категорій. Крок номер три – скорочення непотрібних робочих місць (таких, як ті, що представлені в нерентабельних та непотрібних місту комунальних підприємствах) та створення нових.

Звідки візьмуться нові робочі місця? Якщо спрямувати кошти від скорочених КП на благо міста, вони неодмінно з’являться. Це може бути мережа спортивних секцій, гуртків для дітей, музичних та художніх шкіл врешті-решт. Не забуваймо і про більш значимі статті прибутків: якщо місто серйозно займатиметься розвитком інфраструктури, воно буквально озолотиться. За наявності нових станцій (і навіть нових гілок) метро, за наявності нових маршрутів муніципального транспорту Києву знадобиться ціла армія фахівців: від інженерів та техніків до водіїв та обслуговчого персоналу.

Україні нині вкрай необхідна велика кількість робочих місць, зокрема для залучених із-за кордону фахівців. Тільки фахівців не того ґатунку, яких ангажували в Україну за часів Порошенка, й не тих, які нині засідають у наглядових радах державних підприємств, отримуючи шалені зарплати за, по суті, нульовий ККД. Таких “спеців” ми бачили доволі. Йдеться про інші кадри. Життя саме пише несподівані сценарії, й нині нам у пригоді стали би білоруські айтівці, які залишають свою країну з політичних міркувань.

Та поки ми спимо, сусідня Польща вже зайнялася перехопленням білоруських “мізків”: вона допомагає IT-спеціалістам та їхнім сім’ям отримати візи в прискореному режимі, а стартапам пропонує фінансову підтримку для переїзду й можливість отримати гранти для розвитку. Малі, середні та великі бізнеси з Білорусі можуть отримати консалтингову підтримку й допомогу в переїзді компаній і перевезенні співробітників. Не дрімає й Литва: тамтешнє державне агентство інвестицій Invest Lithuania створило програму релокації для білоруських IT-компаній. Вона дозволяє перевезти співробітників до Литви всього за 3 дні й почати свою діяльність раніше ніж за 1 місяць. Створює преференції і Латвія: країна обіцяє допомогти мігрантам з оформленням стартап-віз, відкриттям банківських рахунків і виданням тимчасових посвідок на проживання для висококваліфікованих спеціалістів та їхніх сімей. Крім цього, влада разом із фінансовими установами розробляє можливості для спрощеного входу іноземних компаній на ринок Латвії.

А що ж тим часом робить Україна? Закриває кордони для іноземців 28 серпня, через що чимало білоруських громадян отримують відмови у в’їзді. Вони потрапляють до України з пригодами – лише на підставі запрошення на роботу або ж заявивши про тиск і переслідування в Білорусі. Щоправда, вже 28 вересня така заборона втрачає чинність, але хто мені скаже, скільки висококласних фахівців за цей місяць “зачинених дверей” втекло до інших країн? Я знав, що коронавірус вражає легені, але й гадки не мав, що він також уражає мозок чиновників.

kyiv.ridna.ua

Мені можуть сказати, що я сам собі суперечу, адже при неповній зайнятості київського люду запрошую до столиці іноземних фахівців. Але насправді ніякої суперечності тут нема. Коли місто процвітає, то процвітають усі його мешканці, адже розвиток однієї сфери “витягує за вуха” розвиток інших. Якби Київ дійсно став ІТ-Меккою, це було би благом для всіх – навіть для власників маленьких кав’ярень, у яких побільшало би відвідувачів. Чим не підтримка малого та середнього бізнесу, про яку так багато галасують в Україні й так мало роблять для її забезпечення?

Колись я особисто був свідком того, як розквітала Братислава. Не вдаватимусь у подробиці, але зазначу, що на певному етапі розвитку це місто створило найпривабливіші умови для бізнесу – за рахунок радикально зменшених податкових ставок. Тож логічно, що магнітом для підприємців слугувала саме вона, а не сусідні столиці чи інші великі європейські міста. І якщо ми вже запрошуємо до себе кадрів, то мусимо зробити максимум для їхнього комфорту, зокрема й податкового.

Так, деякі новації можливі лише на державному рівні. Наприклад, внесення змін до Податкового кодексу. Окремо взяте місто не може самостійно знизити податок на додану вартість, наприклад, але натомість має право регулювати податок на землю й нерухоме майно.

Я давно казав і продовжую говорити, що податок на нерухомість є, зрештою, просто неконституційним, бо у статті 21 Основного закону України встановлено, що права і свободи людини є непорушними та невідчужуваними. Частини 1, 2 статті 24 Конституції України говорять, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками соціального походження, майнового стану або іншими ознаками. А тут ми маємо саме дискримінацію за майновою ознакою.

Якнайскорішого перегляду вимагає й податок на землю. Він повинен бути стимулювальним для розвитку бізнесу, а не кайданами, які кожні 2-3 роки збільшуються та нарощують коефіцієнти (що залежать від виду діяльності, а це теж дозволяє органам влади зловживати своїми можливостями). Щодо оплати за землю, то, вважаю, вона повинна стягуватися виключно при офіційному оформленні права власності або права користування (що прибере корупційну складову при відведенні та закріпленні ділянки).

І це ті зміни, які до снаги меру міста. Як і, скажімо, рівномірне навантаження робочих місць на правому та лівому берегах Дніпра. Якщо вже в нас не розвинена інфраструктура мостових переходів, то потрібно, аби містяни не їхали ранком із лівобережжя працювати, а ввечері не поверталися назад спати. Звісно, є ключові підприємства, які не можна “розполовинити” та перекинути через Дніпро, але є й такі, які за звичкою чи в силу традиції розміщують свої офіси на правому березі. І з цим треба щось робити, а саме: організовувати зустріч працівника та місця роботи у зручному для першого місці.

Загалом, якщо говорити про те, як забезпечити містян роботою, то тут для майбутнього мера Києва величезне неоране поле. На ньому можна трудитися й трудитися і збирати, зрештою, врожай. Було би тільки бажання та відповідний хист.