Людина та ЖКГ: коли третій зайвий

Новина, яка заскочила мене зненацька: в Україні планують створити житлово-комунальну інспекцію. Грубо кажучи, замисел такий: буде орган, до якого споживач може поскаржитися. І будуть інспектори-контролери, які перевірятимуть якість наданих послуг. Не хочеться нікого засмучувати, але в Україні ще одна контролююча інстанція не допоможе за визначенням. Розберемо, що треба зробити для поліпшення взаємовідносин між надавачем послуг та тими, хто їх отримує.

nlf.com.ua

Проблему треба вирішувати одночасно як на державному, так і на місцевому рівні. Відповідальність держави полягає у тому, аби забезпечити ефективно працюючу судову систему. Бо в усьому цивілізованому світі конфлікти розв’язують у суді. Суд – це головний арбітр у суперечці між будь-якими сторонами. Та не кожна справа варта судового розгляду. Трубу, яка протікає, можна залатати й без участі Феміди. Проте скаргу на неправильно пораховану вартість комунальних послуг подають саме до суду. На Заході це працює завжди, в Україні – з перемінним успіхом.

Але окрім судів, ми маємо контролюючі органи, також покликані бути рефері в подібного роду господарських суперечках. Це і Антимонопольний комітет, і Держспоживстандарт, і відповідні житлово-комунальні департаменти при меріях міст. Якщо всі вони не виконують свої функції достатньо ефективно, немає сенсу додавати до їхньої кількості ще один орган. Це хибний шлях. Ба навіть більше: коли відповідальність лежить відразу на десяти арбітрах, кожен sз них щиро вважає, що його роботу виконає хтось інший.

На рівні держави я виступаю за скорочення чиновників всіх рангів у дублюючих одна одну структурах. Але навіть це не головне. Необхідним є дуже чітке розуміння правовідносин між споживачем та надавачем послуг. Максимально спрощений, але дієвий алгоритм того, що роблю я, громадянин такий-то, якщо, приміром, замість гарячої я отримую ледь теплу воду. Або якщо в моєму дворі фонтанує вода холодна чи регулярно зникає електрика.

Потрібен закон, який врегулює відповідальність надавача послуг, а також встановить об’єм прав споживача. Плюс, звісно, механізми їхнього захисту. Все, що приймалося у цій сфері досі, взагалі не витримує критики. Останні законодавчі напрацювання в сфері ЖКГ надають карт-бланш управляючим компаніям на встановлення яких завгодно накруток на вже затверджені тарифи і буквально викручують руки споживачам. А впроваджені років двадцять тому ОСББ виявилися переоціненими та відверто імпотентними структурами, про що мені вже доводилося свого часу писати. Вся ця ганебна ситуація має бути змінена. І без ще однієї надбудови у вигляді нової інспекції.

Але, повторюся, це те, що варто зробити на рівні держави за участю її парламенту тощо. Що ж тим часом може зробити мер міста або – як у випадку із Києвом – голова КМДА? Звісно, йому також буде непросто протистояти житлово-комунальній вакханалії, оскільки основні надавачі послуг – це монополісти. Здорова конкуренція могла б змінити ситуацію на ринку на краще, але виходити треба з того, що є на сьогоднішній день.

Якби мені довелося бути на місці градоначальника, я передусім би провів інвентаризацію усього майна, що належить громаді. Це особливо актуально для Києва, де карколомна історія з поверненням електромереж Ахметова у власність міста, а потім із продажем йому ж частини цих електромереж лишила по собі вкрай неприємний осад. Осад невизначеності, а також – корупційний присмак. Будь-який господарник має добре уявляти обсяги свого господарства, щоб формулювати його першочергові потреби.   Це – крок номер один.

Крок номер два – підтримання цього самого господарства у відмінному стані. В цьому немає нічого нездійсненного, особливо якщо згадати, як у містах балтійських країн – колишніх радянських республік – змогли замінити 100% комунікацій, успадкованих від СРСР. Той таки Київводоканал (для прикладу) мав би надати дані про відсоток труб, які потребують негайної заміни, та про кошторис таких робіт. Маючи подібні розрахунки, можна формувати бюджет міста, виходячи з його першочергових потреб.

Але де взяти гроші? Не буду вдруге посилатися на Балтію, де подібне питання вирішили без зайвої метушні. Передусім треба припинити красти та розбазарювати бюджет на дурниці. Не буду й вкотре згадувати нашумілу історію про «золоті» (буквально) сходи на Пейзажній алеї вартістю 89,3 мільйони гривень. Або скляний міст (який встиг потріскатися) та його оздоблення вартістю 420 мільйонів. Всі кияни й так добре знають, на чому в столиці відмивають гроші. А некияни можуть пригадати аналогічні історії з життя свого міста.

Отже, крок номер три – це економія, чесність і використання коштів суворо за призначенням. До речі, скорочення чисельності апарату мерії також піде на користь. Мовчу вже про районні ради Києва, які можуть бути відновлені, оскільки відповідне рішення ухвалене. Райради – абсолютно зайва структура, позбавлена власних функцій та важелів впливу, але така, котра витягує чимало соків з міського бюджету. Останній же має служити громаді. І при розумному використанню коштів міські комунікації можуть бути приведені в норму, якість послуг – підвищена, споживачі задоволені, а кількість скарг – зведена до мінімуму.

Але якщо скарги все таки надходитимуть, наявні міські служби і передусім – мерія – мають реагувати на них належним чином. Мер міста (як і будь-який інший представник виконавчої влади) не має права впливати на суди, проте в межах своєї компетенції може зробити все, аби проживання в місті стало комфортнішим. І, до речі, міська рада, котра збирається на свої засідання мало чи не раз в три місяці, варта не багатого. Депутатам слід визначитися з пріоритетами: або вони займаються великою політикою, або політикою «малою», тобто благоустроєм міста. І мер як диригент цього оркестру повинен задавати правильний тон. Це – крок номер чотири.

Підсумовуючи сказане, зауважу, що зробити місто комфортним, а сумновідому сферу ЖКГ – прийнятною до «споживання» – не таке вже й складне завдання. Була б, як то кажуть, політична воля. І бодай трохи місцевого патріотизму стосовно міста, де ти живеш і яким намагаєшся керувати.