Можливості, зариті в землю

Із точки зору потреби сподобатися (за всяку ціну) іноземним партнерам команду Зеленського можна зрозуміти. Відкриваючи ринок землі, влада йде назустріч побажань того ж Валютного фонду та інших наших інвесторів. Але з точки зору інтересів українських фермерів тому, що зараз затівається, нема виправдань. У своїх попередніх публікаціях я зазначав не раз: нинішній статус-кво не обов’язково зберігати, ринок землі можна відкривати, але на певних умовах. На жаль, теперішня земельна вакханалія далека від виконання подібних вимог.

agropolit.com

Так, до певної міри ринок землі існував і досі. Але він був тіньовим. Зацікавлені персони могли заволодіти землею, тільки за іншими схемами – не тими, що зараз. Нині ж законотворці вирішили їм трішечки допомогти. Профільний (аграрний) комітет Верховної Ради схвалив минулого тижня законопроєкт №2178-10 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення».

Іншими словами, зроблено перший крок до відкриття ринку землі. Далі слово за парламентом, він може підтримати або ні цю ініціативу.

Відповідно до законопроекту з 1 жовтня 2020 року скасовується заборона на продаж земель сільськогосподарського призначення. Можливість купувати землю буде в українських фізичних та юридичних осіб, територіальних громад та держави. Що стосується участі іноземців у придбанні землі сільськогосподарського призначення, то для них встановлюється перехідний період – до 2024 року.

Також законопроєктом передбачено переважне право орендаря на купівлю земельної ділянки. Концентрація землі у власності визначена на рівні 15% області та 0,5% країни. Це – якщо буквально в кількох словах.

А тепер – до аналізу законопроєкту. І спочатку – кілька слів про іноземних покупців, котрі, ймовірно, захочуть вкладати кошти в українські гектари. Дехто вже зараз прогнозує прихід на земельний ринок великих транснаціональних корпорацій, які викуплять все, що ще лишалося непроданим, у вітчизняних інвесторів. Це значною мірою змінить профіль вітчизняного АПК і, можливо, призведе до падіння виробництва та експорту продукції АПК в період переділу ринку (а в довгостроковій перспективі – до скорочення робочих місць у цій царині).

Хочу звернути увагу на те, як хитро в законопроєкті прописаний прихід у земельну галузь іноземного капіталу. По нерезидентам було зроблено певне обмеження: до 1 січня 2024 року не допускається володіння землею, якщо кінцевим бенефіціарним власником такої компанії є іноземний учасник. Тобто, принаймні, є відстрочка?

Ні. Бо зазначені вимоги не поширюються на випадки придбання у власність земельних ділянок їх орендарями, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, якщо з моменту державної реєстрації юридичної особи – набувача права власності пройшло не менше трьох років, а також на випадки придбання у власність зазначеними особами земельних ділянок.

Що це означає на практиці? Тільки те, що закордонна юридична особа може створити такий собі «земельний пул» з українських юридичних осіб, котрі три роки як зареєстровані на сільськогосподарському ринку, і їхніми руками збирати докупи землю – пай за паєм, гектар за гектаром. Інвестиції у розвиток агросектору, таким чином, не прийдуть. Бо зацікавленість покупців обертатиметься не довкола того, як краще саджати картоплю, а довкола того, як скупити побільше земель.

Стоп, скажете ви. Але ж цільове призначення сільськогосподарської землі змінювати не можна? В тому-то й річ, що вже можна. Згідно із законопроєктом, місцеві органи влади наділяються правом вивести землі з аграрного обороту. А вже потім нерезидент може спокійно купити ці наділи й розмістити там все, що йому заманеться. Що ж тоді лишиться українським селянам? Питання хороше, але відповідь на нього риторична.

Щоб було простіше зрозуміти, до чого ми йдемо (чи то пак до чого нас ведуть), нагадаю, що у світі є дві моделі «стосунків із землею». У деяких країнах домінують дрібні фермери (як у Польщі), у деяких – великі агрохолдинги (як в Аргентині). Нас вперто ведуть до аргентинської моделі, бо законопроєкт нової влади впроваджується в інтересах агрохолдингів, крупних агровиробників. Саме вони мають всі преференції від впровадження ринку в такій ідеології.

Давайте розберемо, яка натомість могла б бути альтернатива на прикладі Польщі. Там існують спеціальні кредитні програми, компенсації процентних ставок. Там існує трикутник «банки – переробники – фермери». Фермери вирощують, переробники беруть у банку кредити, щоб розрахуватися з фермером, і всі задоволені: фермер має гроші, банк – кредити, переробник – свій відсоток. У нас натомість немає ані грамотної банківської та фіскальної політики, ані розвитку переробної промисловості, аби виробники продавали не тільки сировину, але й вироби з неї.

Все це варто запровадити, і ось тоді вийде справжня турбота про малого й середнього фермера. Але починати треба навіть не з цього. Зараз у Державному земельному кадастрі панує хаос. Там відсутні межі громад, межі населених пунктів, границі обмежень. Також не визначено режим використання земель у зонах обмежень, не внесено до реєстру близько п’яти млн. земельних ділянок тощо.

До всього цього не проведена інвентаризація земель, які залишилися від колишніх колгоспів. Таких земель, за оцінками фахівців, близько 1.2-1.5 млн. га. Їх статус наразі незрозумілий, це невитребувані паї – щодо яких немає повної ясності: це власність державна або приватна? Ці землі використовуються холдингами, проте в державному земельному кадастрі вони не зареєстровані. Саме з таких земель холдинги отримують тіньовий дохід. А громади, знаючи про те, що роблять агрохолдинги, покривають цей незаконний промисел і заплющують очі на те, що з таких земель не сплачується податок.

Отже, перш ніж продавати землю, слід розібрати, що саме є наявним в «асортименті». Відтак обрати близьку нам модель господарювання і виписати чіткі правила, яких потім неухильно дотримуватися. Ринок землі може бути, але з обмеженням на володіння землею: грубо кажучи, «в одні руки» – не більше 500 гектарів. Іноземцям же впровадити заборону володіти українською землею в будь-якому вигляді (і фізичним, і юридичним особам). Але якщо піти на компроміс і дозволити іноземцям володіти землею, то лише за умови побудови ними переробних підприємств. Аби вивозили вони звідси не готову, а перероблену продукцію.

А за вітчизняними покупцями встановити певного роду нагляд. Наведу ще один приклад: у Данії землю сільськогосподарського призначення продають виключно на умовах збереження її статус-кво. При цьому покупець має довести, що планує займатися саме фермерством і нічим іншим – зокрема останні вісім років перед купівлею він мусить прожити у сільській місцевості.

Було б непогано, аби й наші латифундисти доводили «чистоту намірів». А інакше б ризикували нарватися на відмову в здійсненні такої оборудки.

Насамкінець зазначу, що зараз багато списів ламається довкола того, як відіб’ється можлива продаж землі на підтримці чинної влади. Мені, чесно кажучи, байдуже, «просяде» у Зеленського рейтинг чи ні. Мене більше хвилює, що буде з українським селом та нашими фермерами. Які, схоже, вчергове стають заручниками політичних популістів.