Мистецькі рефлексії Михайла Поживанова

В інтерв’ю для журналу «Країна» громадський та політичний діяч Михайло Поживанов поділився своїми рефлексіями щодо образотворчих уподобань, колекціонування й стану сучасного українського мистецтва.

gazeta.ua

…Першу картину купив у середині 1980-х. Тоді вступив до Московського інституту сталі і сплавів. Зайшов у художній салон і побачив пейзаж. Так сподобався, що виклав 28 рублів. Це були чималі гроші – отримував 50 рублів стипендії. Почепив на стіні в гуртожитку. Тішився, що в мене висить не репродукція, а справжня картина. 13 років жив по гуртожитках, доки заробив на власне житло. Ця картина завжди була зі мною.

1994-го мене обрали маріупольським міським головою. Місцеві художники попросили надати приміщення для роботи. Допоміг. Звільнив майстерні від орендної плати. Мистці на знак подяки подарували 15 картин. Ще презентували живопис – дещо купував. Але щоб цим захоплюватися – такого не було.

Моє життя в мистецькому світі змінилося у середині 1990-х. У Львові відкрили Європейський університет. Його засновник Богдан Крамарчук був громадянином США. Аби впровадити програми в навчання, позичив у мене чималу суму. Коли треба було повертати, в нього грошей не виявилося. Розрахувався колекцією, віддав понад 200 картин. Експертиза підтвердила, що це полотна відомих художників – Віктора Зарецького, Івана Марчука, Сергія Григор’єва, Сергія Шишка. Так я став колекціонером.

Творчістю Івана Марчука захопився, коли побачив його роботу «Зійшов місяць над Дніпром». Він запитав мене: «Михайле, звідки ти її взяв? Її на початку 1980-х купив один із міністрів побутового господарства УРСР за 500 карбованців. Відвіз за кордон». «Доля», – відповів я. У моїй колекції добрий десяток його робіт.

Не раз бував удома в Івана Марчука. Там усі кімнати заставлені картинами. Це справжні шедеври. Коли Віктор Ющенко був президентом, його просили підтримати створення музею мистця. 2007-го глава держави заклав символічний камінь під фундаментом майбутнього закладу неподалік Андріївської церкви. Там проходить межа Подільського і Шевченківського районів. Частина – охоронна зона Софії Київської, що перебуває під захистом ЮНЕСКО. Тому погодити будівництво виявилося непросто. За 10 років ми не змогли отримати дозволи на початок будівництва ні в Міністерстві культури, ні в Київміськдержадміністрації. А я, однак, сплатив близько 5 мільйонів гривень земельного податку як за бізнес-проєкт.

Звернувся з цією проблемою до керівника, наближеного до адміністрації Порошенка. Він попросив принести документацію. Наступного дня запитав: «Михайле, а де ж тут бізнес?» І відмовився допомагати.

Із Володимиром Патиком познайомилися, коли той влаштовував свою виставку в Національному художньому музеї України. Запросив у свою майстерню. Я запитав, чи можна купити картину. Відповів: «Я вже старий, і дружина заборонила продавати». Ми гостювали разом зі Степаном Давимукою – тоді були депутатами Верховної Ради. Володимир Йосипович цікавився роботою парламенту. Розказували йому, як працює, які рішення ухвалює. Після розмови Патик підійшов до пейзажу, який мені сподобався. На звороті написав: «Справжньому українцю Михайлу Поживанову – Володимир Патик». Сказав: «Продавати заборонили, а дарувати – ні».

2008-го мав майже 400 картин. Не було куди складати. За рік відкрив мистецьку галерею «АВС-арт». Перше слово складене з початкових літер імен моїх синів.

Зробити з галереї бізнес не вдалося. Думав, художники платитимуть гроші за виставки. Але навіть знамениті не в змозі це робити. Виставляються в нас безкоштовно. Видатки покриваю за рахунок інших бізнесів.

2014 року три тижні був у санаторії в Австрії. Щовечора там проходили заняття – танці, музика, живопис. Познайомився із 70-річним професором Зальцбурзького університету. Ходив на живопис, запропонував і мені: «Бо шкодуватимеш, якщо не спробуєш». Я вибрав малюнок із каталогу й почав працювати. У мене вийшло. Ходив до майстерні щодня. Створив із десяток робіт. Примітивізм повний, але ж цікаво, коли щось виходить.

Фірма, де я працював, відзначала 20-річчя. Її власник ­запросив у замок Леопольдсдорф. Серед гостей був представник австрійського аукціонного дому Dorotheum. Розговорилися про мистецтво. Він запропонував влаштувати мені виставку. Сказав: «Щоб тобі вистачало на фарби – куплю три роботи». Заплатив 300 євро.

Після повернення до Києва ходив у художню студію на 4-годинні майстер-класи з живопису. Малював олійними фарбами. Тричі влаштовував одноденні виставки – щоб друзі могли побачити роботи. Зараз не хочу, соромлюся.

Малюю, щоб розуміти творчий процес зсередини. Живопис заполонив мене. Це й відпочинок, і робота над собою. З одного боку, творчість – це серце, відчуття, емоції, а з іншого – важка праця з композицією, кольором, лінією. Це думка, відтворена візуально.

На початку 2000-х пішов із життя львівський колекціонер, який мав галерею. Мені подобалися багато картин із його збірки. Хотів дещо купити, та він відмовлявся. Коли прийшли його пом’янути на дев’ятий день, насмілився спитати в удови, що робитиме з колекцією. Відповіла: «Я її вже продала. За 300 тисяч доларів». А колекція реально коштувала кілька мільйонів.

Давній колега мешкає під Києвом. Має кілька гектарів землі, ставок з осетром, три будинки. В одному він живе, у другому облаштував спорткомплекс із басейном, а в третьому – музей. Там висять картини, стоять 300-річні вироби з порцеляни – німецької, австрійської, російської, іспанської шкіл. Усі купував на аукціонах.

Довгий час рідні моє захоплення картинами вважали забаганкою. Не подобалося, що витрачаю багато грошей. За деякий час зрозуміли: нічого не зміниться, треба змиритися.

Колекціонування стає модою, бізнесом, подекуди неструктурованим і несформованим. Більшість власників не хочуть піару. Одиниці мають галереї. Для решти це приватна справа. Бо є певний страх показувати дорогі полотна. А хтось, можливо, й не мав офіційного джерела доходів, аби їх купувати.

Мистецький ринок розвивався до кризи 2008-го. З неї він досі не вийшов. Аукціони зникли. Добре продаються роботи лише кількох художників.

За полотнами ніколи не ганявся. Приходить хтось і каже: «Є родина, котра товаришувала з Миколою Глущенком. Він їм подарував свою картину. А мамі треба робити операцію». У таких ситуаціях твір беру. Але коли пропонують просто поповнити колекцію – ні. Мене цікавлять картини, з авторами яких можу поспілкуватися.

Мав сумнів щодо однієї з робіт Адальберта Ерделі. Я віддав її в лабораторію, де роблять аналіз фарби. Отримав підтвердження: фарба 1930-х.

Іноді буває, що картину підписують 1930 роком, а насправді вона намальована у 1960-х чи й пізніше. Проведення такої експертизи коштує 300-500 доларів.

Найдорожча обійшлася в 15 тисяч доларів. Дорого коштують твори Любомира Медвідя, Анатолія Криволапа, Віктора Сидоренка. Раніше з Іваном Марчуком можна було домовитися про ціну 3-5 тисяч доларів. Зараз таких немає.

Вартість картини важко визначити. Це емоція.