Наклеп як ідея фікс

Час від часу ця ідея бентежить уми кожного депутатського скликання. Її не включають у передвиборчі обіцянки (на відміну від, наприклад, так і не реалізованого наміру скасувати депутатську недоторканість), але, тим не менш, тихою сапою намагаються реалізувати. Посилити відповідальність за наклеп (аж до кримінальної) намагалися ще за Кучми. У 2004-му цим переймався Леонід Черновецький, у 2005-му – Володимир Аніщук. Двічі з ініціативою криміналізувати наклеп виступав Василь Кисельов (2006 та 2010 рр.), а також Антон Яценко (2008 рік) та Віталій Журавський (2012-ий). У всіх вище згаданих достойників ініціативу перехопили ті депутати попереднього скликання, котрі 16 січня 2014-го проголосували за блок так званих «диктаторських законів».

Доля останніх є відомою: їх «відіграли назад» після перемоги Революції Гідності. При цьому кожного разу подібні законодавчі ініціативи викликали широкий осуд не лише українських та міжнародних правозахисних і медійних організацій, але й інституцій рівня ОБСЄ, Ради Європи, Комітету ООН з прав людини. Здавалося б, на цих граблях вже доволі відтанцьовано, але – ні. Й у наш «новітній» (тобто постреволюційний) час спроби протягнути до кримінального кодексу такі положення тривають.  У 2016 році нардеп Євген Мураєв вніс до Верховної Ради законопроект, котрим пропонував підрихтувати Кримінальний кодекс та доповнити його відповідними статтями. Мураєвське дітище не дійшло навіть до розгляду у сесійній залі, але це ще не кінець історії.

Група колег Мураєва (всі, як один, екс-регіонали, а нині члени групи «Відродження» Дмитро Святаш, Валерій Писаренко, Володимир Мисик, а також позафракційний Анатолій Денисенко та представник «Опоблоку» Дмитро Шенцев) породили законопроект № 8270-2, де мова – знову таки – йде про посилення відповідальності за наклеп. Щоправда, йдеться про адміністративну, а не кримінальну відповідальність – тобто про такий собі «лайт-варіант». І ще нюанс: новація прив’язана до «суб’єкту виборчого процесу», тобто в разі ухвалення подібного закону вже не можна буде говорити чи писати про те, що кандидат Ім’ярек – «маршал гречки», скуповує голоси виборців та схиляє їх до отримання хабара. Останнє може бути розцінене як наклеп.

Щоправда, в законопроекті обумовлено, що встановити факт наклепу можна лише в судовому порядку. Але це – враховуючи специфіку української Феміди – якось не надто тішить. Зате кількість судових позовів, поданих «суб’єктами процесу» проти медійників, активістів, користувачів соцмереж, а також проти власних супротивників на виборах вже зараз легко прораховується. Позовів буде багато. Навіть дуже. А це тільки ускладнить й без того складний виборчий процес. Плюс – що значно важливіше – вдарить по свободі слова, ситуація з якою в Україні й так не блискуча (за індексом свободи слова від «Репортерів без кордонів», Україна посіла 101 місце у світі серед 180 країн, при цьому наші позиції в даному рейтингу останнім часом дещо погіршилися).

Тим часом тезка одного з авторів законопроекту – нардеп Вадим Денисенко – вважає, що на президентських виборах 2019 року підкуп виборців носитиме не просто значний, а масовий характер. Не можу не процитувати пару знакових місць з його інтерв’ю «Газеті по-українськи». «Майже половина виборців в Україні вважає, що продавати свої голоси — це нормально, як показує й соціологія. Звичайно, 10 мільйонів виборців для перемоги у другому турі на президентських виборах неможливо купити. Але можна купити досить вагому їх частину. Тому що на сьогодні немає жодного покараного за підкуп виборців. Нещодавно ми чули, «що це були найбрудніші вибори в ОТГ». Але не почули про жодне затримання», – говорить член президентської фракції.

І додає: «Українці вважають, що на виборах президента вирішують свою долю, а на парламентських і місцевих – дрібніші питання. Якщо на президентських виборах у масовій свідомості вибір буде між добром і злом – роль підкупу буде мала. Якщо між поганим і поганим – може досягти масового характеру». При цьому  «погане№1» та «погане№2» (читай: кандидати в президенти, котрі вийдуть у другий тур) можуть отримати інструмент не лише для того, щоб масово скуповувати голоси, а й для того, аби завалити суди судовими позовами проти тих, хто таку «скупку» оприлюднить. І, безперечно, виграти ці позови – в тому випадку, якщо виграти вдасться й вибори як такі.

Зацікавлення екс-«регіоналів» у тому, щоб протягти до законодавчих актів положення про посилення відповідальності за наклеп, є зрозумілим. По-перше, з їхнього боку це – своєрідна данина традиції та ностальгія по 16 січня. По-друге, бажання убезпечити від дискомфорту власного кандидата. Але було б несправедливо говорити, що подібними намірами грішить тільки опозиція. Не далі як 18 квітня цього року голова комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки і оборони Сергій Пашинський попросив  комітет напрацювати законодавчі зміни щодо кримінальної відповідальності за поширення неправдивої інформації, яка підриває обороноздатність України.

А почалося все з публікації в журналі «Новое время» під назвою «Служили два товариші», де йшлося  про корупційні схеми високопосадовців в оборонній сфері. Головний редактор медіа заявив про погрози з боку Пашинського, крім того, останній подав позов «про захист честі, гідності та спростування недостовірної інформації» проти ТОВ «Видавничий дім Медіа-ДК». Судитися з «Новым временем» надумав «Укроборонпром», але головним в цій історії є саме намір Пашинського ініціювати введення кримінальної відповідальності за наклеп.

Цікавий факт: за Радянського Союзу відповідальність за наклеп була криміналізована, хоча в умовах тодішньої цензури важко уявити щось подібне. І, тим не менш, у кримінальному кодексі, котрий було прийнято в 1960 році і котрий діяв аж до розпаду СРСР, відповідна стаття була. Незалежна Україна не має такого роду покарання, хоча наші західні партнери його застосовують. У США за наклеп доведеться сплатити штраф до 250 тисяч доларів або тривалий час провести за гратами. У Франції за наклеп можна поплатитися не тільки штрафом до 45 тисяч євро або тюремним терміном до п’яти років, а й забороною займатися певними видами професійної діяльності. У Німеччині є таке поняття як «наклеп проти чинної влади, її образа чи заклики до порушення цілісності республіки». Покарати за це можуть великим штрафом або позбавленням волі до п’яти років.

Але є один важливий нюанс: правозастосовна практика в США, Великобританії або Франції практично виключає спроби використовувати закон не за призначенням. Особливо ж ретельно там дбають про права та можливості мас-медіа. Це означає, що захищеними є обидві сторони потенційного конфлікту: і медійники, і герої їхніх публікацій. В Україні ж перейти межу нічого не варто як «обвинуваченим», так і «обвинувачувачам». Наше правове поле є радше мінним, і «підриви» на ньому в нашій практиці – річ звичайна.