Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Непристойна тема / Магдебурзьке право
17 грудня о 09:26

Непристойна тема

Наталія Лебідь
Головний редактор сайту "Магдебурзьке право"

Один з київських пабліків опублікував нещодавно фото до болі знайомої 439-тої маршрутки, яка курсує між Виноградарем та Подолом. Точніше, не так фото маршрутки, як знімок її водія. І, власне, не цілого водія, а певної частини його тіла. Тієї самої, котру античним богам прикривають фіговим листком. Що робив водій, стоячи перед закритими скляними дверима маршрутки, розстібнувши штани та демонструючи перехожим чоловіче єство? Думки читачів розділилися. Одні вважали, що він знімав стрес, мріючи про якусь кобіту, котра чекає вдома на свого «дальнобойщіка» та його маленького друга. Інші були переконані, що все ще значно прозаїчніше – організм водія просигналізував йому про потребу позбутися зайвих рідин. А оскільки на дворі – мороз і переохолоджувати «цвіріньчика» (цитата з пабліку) не хочеться («цвіріньчик» зів’яне й кобіта любити не буде!), то кмітливий хлоп справив малу нужду, не відходячи від робочого місця.

«Нє, ну а шо такоє, – писали в пабліку, – треба ж йому десь відливати».

Спочатку здавалося, що така репліка – жарт. Несмішний і недотепний, але жарт. Але потім – коли сюжет, як і кожен інший фейсбучний «хайп», почати набирати обертів та підтягувати все нових і нових коментаторів – виявилося, що читачі говорять про це цілком серйозно. Тобто існує певний прошарок людей, котрі вважають, що хоча мочитися у маршрутці та лишати там калюжу зі своєї сечі є не зовсім good, але коли дуже «припре» – то можна. І от на цьому етапі я замислилася над тим, що насправді огидніше – оголений (буквально та фігурально) основний інстинкт чи ті, хто вважає таке оголення припустимим?

Власне, сьогоднішня сеча, в яку вступає твоя нога, – це лише перший етап оскотинювання. Бо завтра водію (а чому тільки водію? будь-кому, кому несила або нехіть бігти додому!) захочеться, даруйте, випорожнюватися чи мастурбувати, чи бігати голяка, чи займатися коханням у форматі «тут і зараз», і тоді всі ми станемо свідками цього незабутнього видовища. І завжди – завжди! – знайдуться ті, хто стенуть плечима і промовлять своє «нє, ну а шо», треба ж «увійти в положєніє». Може, в людини вдома унітаз забився або ліжко зламалася. Або стало спекотно й захотілося освіжитися на дворі. Може, людина закаляється і вона – морж. А, може, людина просто свиня – в наших широтах це не має великого значення…

Так, водієві маршрутки може захотітися в туалет. Власне, було б дивно, якби він проїздив цілий день і жодного разу не відчув подібного натхнення. Але мені як пасажирові глибоко байдуже, як він та / або його працедавець розв’яже цю проблему. Його свобода відвідин вбиральні закінчується там, де починається моя свобода не бути свідком цього процесу. А я цього відверто не хочу. Не хочу бачити, стоячи на зупинці, як він мочиться на сходинки маршрутки. Не хочу вступати в це лайно, не хочу нюхати його протягом всього рейсу. Взагалі не хочу навіть заходити до нужника на колесах, а тим паче не хочу платити за весь цей атракціон вісім гривень.

Для себе я давно взяла за правило уникати маршруток всіма можливими способами. Навіть якби вони були ідеальними і пахкотіли фіалками, я не хочу підтримувати маршруткову мафію і платити гроші комусь «на карман», не маючи жодного зеленого уявлення про те, на що йдуть ці кошти. Влітку невеликі відстані можна пройти пішки, але взимку довго не нагуляєшся, а особливо – нашими дорогами. Таксі та громадський транспорт лишаються більш-менш прийнятними альтернативами, хоча з останнім на Виноградарі (як і скрізь) – біда.

Сорок років тому, коли масив тільки розбудовувався, ним із 30-40-хвилинними інтервалами ходив 1 (один) тролейбус та 1 (один) автобус. 26-й тролейбус віз до найближчого метро червоної гілки – на станцію «Нивки», а 102-й автобус доставляв на синю гілку – на метро «Оболонь». За ці десятиліття додався ще 35-й тролейбус, котрий ходить до «зеленого» «Сирця», але це й усе. Масив же між тим збільшився у рази – на додачу до «старого» Виноградаря виріс «новий» – той самий знаменитий «Варшавський квартал», через насельців котрого скоро вже буде ані в’їхати, ані виїхати з цієї київської околиці.

Але мова не про транспорт як такий. Мова про схильність соціуму виправдати будь-яке неподобство. Виправдати і не відчути жодного приниження.

Ні, це не толерантність і не емпатія (насправді нашому суспільству бракує й того, й іншого). Це якась садомазохична насолода вивалятися в нечистотах і, радісно порохкуючи, сповістити про це на весь Фейсбук. Можливо, це – лише поза, бравада, лише бажання когось епатувати, кинути виклик загальноприйнятим нормам поведінки. Але якщо люди й справді думають, що коли дуже хочеться, то можна творити все що завгодно, то тоді справи кепські.

Тоді наш рівень – це смердюча маршрутка, і ніякий безвіз не допоможе доїхати нею до Європи. Сидимо в своєму болоті й не квакаємо про кращі умови та краще життя. Бо наша Революція Гідності, зменшена до масштабу кожного з нас, – ще попереду.

 

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.