Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Ноги в руки, або Чому не варто ненавидіти марафонців / Магдебурзьке право
12 жовтня о 17:17

Ноги в руки, або Чому не варто ненавидіти марафонців

Наталія Лебідь
Журналіст

Комусь не до смаку факельна хода націоналістів у день народження Бандери або на Покрову. Хтось категорично не толерує ЛГБТ-марші. Ще для частини соціуму є неприйнятними масові заходи за участю церкви – наприклад, у день хрещення Русі. Але прикметно, що усі – й атеїсти, й прихильники «традиційних сімейних цінностей», і ліберали – об’єднуються, коли йдеться про спортивні марафони.

Перекриття вулиць Києва й, зокрема, його центру дуже болісно б’є по інтересах як власників авто, так і пішоходів. Багато хто каже так: здоровий спосіб життя – це прекрасно, заняття спортом – теж гуд, але чому для цього треба блокувати півміста? Ідіть, мовляв, бігайте київськими околоцями або намотуйте кола на Трухановому острові. Хто правий у цій суперечці? Народжені бігати чи народжені пересуватися на своїх двох?..

Сльози немовляти проти здорового способу життя

Минулими вихідними в столиці також пройшли спортивні змагання, через які серце Києва стало недоступним для бажаючих прогулятися пішки чи за допомогою чотирьох коліс.

«Що, в Києві немає інших місць для бігунів? Бігайте по своїй Троєщині. Он ще Труханів острів є. Центр – не для марафонів. І як я маю проїхати на автівці? У мене важливі справи», – ось одна з типових реакцій на подію.

І ще така репліка: «Було б непогано, якби марафони проводили в передмістях, у Вишгороді, Бучі тощо. Розвивали б маленькі міста. І трафік там поменше!».

Або: «Мене сьогодні дуже засмутило, що місця, позначені на карті як дозволені для проїзду, виявилися закриті і на них було витрачено час. Не надто зрозуміла, навіщо так робити».

Критики київського марафону звернули увагу на сміття, яке розкидали бігуни. Хоча навряд чи бруд лишається виключно після українських атлетів.

А одна користувачка Фейсбуком написала цілу історію про те, чим обернувся марафон для неї та інших людей: «Я дуже підтримую ідею марафонів. Я навіть думаю, що ще трохи, і я навчуся бігати, навчуся отримувати від цього задоволення і колись побіжу свій перший марафон. Але! Я живу в центрі міста. І коли марафон, вибратися я не можу нікуди. Я не можу відвезти свою дитину на заняття, тому що до всіх можливих варіантів заїзду на вулицю Рейтарська я не маю доступу (…). Сьогодні в черзі на розворот зі мною стояли 2 машини. В одній – тато з дитиною-інвалідом, в іншій – мама з немовлям. Немовля кричало так, що бідна мама вже була не при собі. Вона просила пропустити її проїхати з Іринінської на Рейтарську, через Володимирську, яка була перекрита. Але її не пустили. Батько дитини-інваліда благав дати можливість проїхати на Рейтарську, тому що їхав від лікаря і дитині потрібно їсти спецхарчування. Але поліція вважає, що треба було раніше виїжджати. У них наказ. І не пропустили його. Не пропустили дитину-інваліда і немовля!!!!! Хоча в цей момент ніхто не біг і переїхати треба було 10 метрів. Сказати, що батько дитини був шокований, не сказати нічого. Мама немовляти плакала в машині. А у мене серце розривалося від того, що діти в машині стають заручником ситуації».

Таких історій на просторах Фейсбуку можна знайти безліч. Постраждалих анітрохи не зворушила та обставина, що цьогоріч на Wizz Air Kyiv City Marathon зібралася рекордна кількість атлетів – близько 12 тисяч бігунів. А також й те, що в Києві вперше відбувся міжнародний ветеранський забіг – «Гордість нації», де участь взяли ветерани війни на Донбасі та ветерани світових війн з інших країн світу.

Власне, цих самих постраждалих можна зрозуміти. Як то кажуть, свобода одних закінчується там, де починається свобода інших. Хоча, можливо, в деяких випадках до ескалації напруження призвели некомпетентні дії поліції. Як в ситуації з двома автівками, де були батьки із дітьми. Напевно, їх можна було пропустити, тим паче, якщо траса була вільна, а їхній маршрут становив лише сотню метрів.

Інколи нам просто не вистачає толерантності та гнучкості розуму, адже спортивний марафон – це не військові дії, тож накази, отримані правоохоронцями, не завжди слід розуміти буквально, не йдучи нікому на зустріч та не роблячи винятків.

Втім, мова зараз не про це. А про те, звідки взялися марафони у великих містах і що вони їм дають.

Галопом по Європах. Причому буквально

…Це – річ загальновідома, але у кількох словах нагадаємо: марафонський забіг має давньогрецьке легендарне походження. У V сторіччі до нашої ери відбувалися війни між греками та персами. У 490 році до н.е. греки здобули перемогу у масштабній битві при Марафоні, і воїн Фіддіпід побіг до Афін, щоб сповістити про це. Тож, коли у 1896 році заснували марафон як Олімпійський вид спорту, його маршрут пролягав з містечка Марафон до Афін, як і за часів Античності. Довжина ж маршруту складала 34,5 км (24,8 милі).

У Празі біжать із собаками…

Згодом трафік подовжився. Розмір дистанції змінили у 1908 році, коли Олімпійські ігри відбувалися у Лондоні. Король Едуард VII та королева Александра попросили розпочати змагання біля замку Віндзор для того, щоб королівські особи могли побачити, як бігуни фінішують. Для цього дистанцію збільшили і вона склала 26 миль 385 ярдів (42 км 195 м). Від того часу така довжина «доріжки» стала стандартом.

І – зовсім трохи гендеру. Чоловіки могли брати участь у марафонах від самого початку їх заснування у 1896 році, а жінки поступово виборювали своє право бігти цю дистанцію як під час олімпійських ігор, так і у міських марафонах протягом ХХ століття.

Власне, про останні й піде мова. Як вони народжувалися? Якщо зовсім коротко, то по-різному. Й з різною ж мотивацією.

Наприклад, у 1983 році двоє туристичних працівників задумалися над тим, як їм залучити більше мандрівників до Ісландії. Через рік вони організували перший міжнародний забіг в Рейк’явіку. Пласка мальовнича траса, невелика кількість учасників (близько тисячі чоловік), розслаблена атмосфера і приємні погодні умови роблять цей марафон ідеальним варіантом для новачків. Крім того, марафон збігається з найбільшим культурною подією Ісландії – щорічним фестивалем Reykjavik Culture Night.

За великим рахунком, бажання ознайомити іноземців зі своєю країною може бути назване головною рушійною силою при проведенні марафону. Цього тренду намагаються дотримуватися усі країни – великі й маленькі, споконвіку мирні або обпалені війною. Саме тому марафон проводять у місті Баня-Лука – фактичній столиці Республіки Сербської. А також й у Люксембурзі. Цей марафон прикметний тим, що стартує о 19:30, а до фінішу учасники добігають вже в сутінках. Забіг в столиці однієї з найменших держав Європи супроводжується фестивалями і ярмарками в історичній частині міста.

Запам’ятаємо слово «ярмарок», бо, власне, ось вам й друга причина проведення марафонів – фінансова. Спортивні змагання сприяють не лише брендуванню країну, а й наповненню її бюджету. По-перше, участь у марафонах завжди є платною (ціна коливається в діапазоні від 20 до 120 євро), по-друге, марафон приваблює не лише атлетів, але й туристів, котрі прагнуть повитріщатися на бігунів. Або повболівати за них. А де туристи – там і ярмарки, і сувеніри, і зірковий час для ресторацій й готелів.

А у Парижі біжать просто тому, що біжать, як сказав би Портос.

Ставши частиною індустрії розваг, марафони почали варіювати ті можливості, котрі вони пропонують учасникам. Наприклад, в Амстердамі, де забіги проводять з 1928 року, маршрут включає в себе не тільки міські визначні пам’ятки, а й умиротворені сільські пейзажі, й ділову атмосферу річкового бізнесу на Амстел. Якщо хтось не готовий бігти повну дистанцію, для них є напівмарафон, який проходить в цей же день. А для вболівальників організатори пропонують пішу прогулянку містом за день до марафону. А ще в Амстердамі учасникам марафону та туристам, які жили в столиці Нідерландів під час його проведення, повертають 1,5% від витрачених ним коштів. Як то кажуть, дрібниця, але приємно.

Нарешті, ще однією – третьою – метою проведення марафонів можна вважати бажання привернути увагу до тих чи інших суспільних проблем. Наприклад, до життя людей з особливими потребами. Увагу до них привертає берлінський марафон, котрий традиційно проводиться в останній уїк-енд вересня, починаючи з 1974 року. Крім головної дисципліни, протягом двох днів проходить забіг на роликових ковзанах, дитячий марафон, спортивна ходьба, їзда на інвалідних візках. А от у Празі, окрім класичного забігу на дистанцію 42 км 195 м, проводять також сімейний міні-марафон, прогулянку з собаками і забіг «Жовта стрічка проти упереджень».

У Римі марафонці проминають всі головні визначні пам’ятки міста вздовж річки Тібр: собор Святого Петра, Іспанські сходи, фонтан Треві, Римський форум і, звичайно ж, Колізей.

Таким є смислове наповнення аматорських забігів у Європі. У Києва ж (та й інших українських міст) робота із плекання в собі європейця – ще попереду. Хоча, можливо, логістику наших марафонів слід продумувати краще, а організаторів та правоохоронців орієнтувати на те, що з кожного правила можливі винятки. Котрі це саме правило лише підтверджують.

Джерело: 24 канал

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.