Паризький відгомін київських протестів

Нещодавно «Видавництво Старого Лева» випустило збірку «Селфі в Парижі» – освідчення в любові столиці Франції дев’ятьма різними способами. Я не став би писати про цю збірку, якби до імен восьми українських письменниць не долучилось ще одне ім’я – доволі несподіване, якщо брати до уваги концепцію видання. Це ім’я людини, котра потрапила до Парижа зовсім не за романтичних обставин, як можна було б очікувати. Я б сказав, що його обставини взагалі унікальні та не подібні до будь-чиїх інших.

mignews.com.ua

Мова про Андрія Шкіля. Мого колегу по парламенту, депутата попередніх скликань. Коли не знати його історію, то буде трохи незрозуміло, про що написано його есей у цій збірці. Можливо, авторові слід було більше розповісти про себе окремою довідкою. Пояснити контекст читачеві, бо за двадцять років виросло покоління, яке навряд чи знає про події, що, зрештою, привели Шкіля до Парижа. Двадцять років тому він брав участь у русі «Україна без Кучми», за що й відсидів у тюрмі. Згодом став депутатом, але позаяк його кримінальна справа так і не була закрита, еміграція стала для Шкіля єдиним порятунком від нової тюрми. Спочатку він опинився у Празі, побіжно згаданій у тексті, потім – у Парижі. Такою є максимально стиснута зовнішня канва подій. Але якщо автор не вважав за потрібне розповісти про себе більше, цього не робитиму і я.

Проте я хочу сказати про інше. Минулого року були двадцяті роковини по смерті Георгія Гонгадзе, чиє зникнення у 2000-му і запустило рух «Україна без Кучми». Цього року про Георгія, до речі, не згадав узагалі ніхто – воно й зрозуміло: дата не кругла, піару на ній не зробиш. Та й нинішній президент, на відміну від попередників, вже не обіцяє розкриту цю справу. Не каже, що бере її розслідування під свій особистий контроль, не дає доручень генпрокурору тощо. Ми дочекалися часів, коли до влади прийшов очільник держави, котрий жодним словом у жодному своєму виступі не згадує справу Гонгадзе. Поправте мене, якщо я помиляюсь, але здається, що все саме так. А справу, порушену проти учасників акції «Україна без Кучми», він не згадує й поготів. Двадцять років тому, коли Шкіль сидів в тюрмі, Зеленський ще грав у КВК. Ще навіть не був створений «Квартал 95» як постійне шоу, ще не визріли плани йти у велику політику. Хоча до Зеленського в цій історії – найменше претензій. Претензії є до Ющенка та Порошенка (Януковича, як і Кучму, з цього списку зі зрозумілих причин я вилучаю). Мегапатріотичні та мегасвідомі лідери палець об палець не вдарили, аби призабутий нині Пукач був не єдиним засудженим по справі про вбивство Гонгадзе. Так само вони палець об палець не вдарили, аби реабілітувати тих, кого режим другого президента відправив за грати. Ув’язнив за просте й очікуване в цій ситуації питання: «Кучмо, де Гонгадзе?».

Реабілітація позбавила би Шкіля необхідності емігрувати. В ідеалі держава мала б ще й компенсувати людині 13 місяців в’язничних знущань. Але це в ідеалі, а наша влада – далеко не ідеал. Тож можна було б зробити мінімум – закрити кримінальну справу. Це було цілком під силу чотирьом президентам та кільком десяткам генпрокурорів і керівників СБУ та МВС, які змінилися на посаді, починаючи з 2000-2001 років. Просто цим ніхто не захотів займатися, і доля окремо взятої людини виявилася перемеленою на муку. Або на мУку – дивлячись, як ставити наголос.

starylev.com.ua

Тож збірка «Селфі в Парижі» – це, як на мене, нагадування державі: за тобою, державо, борг. Борг перед людиною, яка не зробила нічого поганого. Тим паче – нічого кримінального. Я розумію, що видавці можуть не погодитися з такою інтерпретацію їхнього проєкту, але для мене він прозвучав саме цією нотою. І хай пробачать мені восьмеро авторок, які втілювали у збірці свій власний Париж, і без жодних політичних підтекстів. Просто мені ближче історія Шкіля. Ближче як його соратнику та ровеснику. Ближче як людині, котра сама виїздила за кордон – подалі від репресій. Мені ближче написане Шкілем і те, зокрема, як він згадує свої тюремні сни про Париж. Без надриву і пафосу, з м’якою іронією. Іронією в тому уривку, де він разом із Наполеоном та в’язничним наглядачем Грішею йде повз Еколь Мілітер, Дім Інвалідів, але опиняється чомусь не на Шампз Елізе (куди вся компанія і простувала), а в «слєдствєнкє» СІЗО.

Коли читав, ловив себе на думці, що в кожного з нас є таке місце, чи, може, людина, чи сукупність обставин, які відкривають портал у кращий світ. І на думці про те, що есей Шкіля асоціюється з твором Стівена Кінга «Ріта Гейворт та втеча з Шоушенка». Сюжет відомий: незаконно засуджений в’язень Енді Дюфрейн 27 років довбає стіну своєї тюрми, прикриваючи діру портретом відомої кінодіви. Для нього цей постер із Рітою – своєрідний символ звільнення з ув’язнення. А для Андрія Шкіля такий символ звільнення – Париж. Спочатку – явлений у снах, згодом – явлений (у силу обставин) наяву. Ось так і виходить у житті, що дороги ведуть не в Рим, а в те місце, яке ти виборов своїм прагненням свободи.

Шкіль виборов собі Париж. Для чого? Аби розповісти про нього нам. Читачам і потенційним глядачам самого Парижа. Щоб дати той самий «заштрик у вену мрій», про який він пише. Бо коли у венах нуртує свобода, життя таки змінюється на краще. Повільно, але неухильно насувається інший світ. Прочитайте книгу й побачите – цей світ уже тут. Він уже поруч.