Підтекст та контекст, або Ще раз про меценатство

Смерть Михайла Федотовича Слабошпицького викликала в мене цілий вир емоцій. Передусім, звісно, жаль, як мало в нас людей подібного штибу. Цю думку можна розвинути, сказавши, що в нас мало людей штибу не лише Слабошпицького, але і його персонажів. Адже покійний Михайло Федотович писав про багатьох видатних людей теперішнього та минулого часу. Писав про митців, а також про тих, хто підтримував їх і давав можливість творити, – про меценатів у Слабошпицького вийшла окрема монографія.

day.kyiv.ua

Нині меценатів в Україні майже не лишилося. Нема у нас Ханенків, Симиренків, Алчевських, нема Тарновського, Харитоненка, Терещенка, Чикаленка, Бродського, Тульчинського та інших. Сучасних благодійників (зокрема, й зі списку багатіїв «Форбсу») заведено називати «спонсорами», і це слово, на котре нашарувалося так багато додаткових значень, краще відображує їхню суть. Десь подівся елемент анонімності та безкорисності. Ми чітко знаємо, що й навіщо робить такий-то олігарх – навіть на культурній ниві. Бо вуха зацікавленості стирчать із майже кожного доброго діла нашого істеблішменту.

Не так давно я написав статтю, де міркував, чому так сталося в нашій країні, що бути меценатом чистої води – дивно, невигідно і навіть нереспектабельно. (Бо респектабельно – бути бізнесменом та конвертувати свій фінансовий успіх у владу та політику, тобто рухатися тим шляхом, який описано у щойно поданому законопроєкті про олігархів). В такій ситуації винна й наша з вами історія і наші «родові» травми, всотані ще з радянським періодом, коли будь-який статок вважався нажитим нечесно і коли виникала потреба захистити його владою та зв’язками. В цьому винна і нинішня держава, яка не підтримує меценатів податковими пільгами тощо.

Усе це вже було сказано, і повторюватися не хочу. Я сьогодні хочу поговорити про інше. І подати проблему в дещо несподіваному, можливо, провокативному ракурсі. А чи потрібні меценати сучасному соціуму? Не в тому розумінні, що соціум не оцінить капіталовкладень у свій розвиток, а в тому, чи сформована в наших сучасників така глибинна потреба? Бо якщо немає попиту, то формувати пропозицію доволі дивно. І недоречно. Або ж – як мінімум – передчасно.

Почну заходити в цю тему здалеку. Мої помічники, які живуть на Виноградарі (є такий житловий масив на півночі Києва, забудова якого почалася в 1970-ті), засвідчують: нині там немає жодного книжкового магазина. Є, правда, «Новус» із кількома книжковими полицями. Є точки продажу дитячих товарів, де можна придбати в тому числі й дитячу літературу. Але окремих книжкових крамниць нема. І така ситуація не тільки на Виноградарі. А, наприклад, і на прилеглих Нивках або (якщо під’їжджати з протилежного боку) на Вітряних горах.

Для старих спальних районів міста – це спільна біда. Якщо на Позняках-Осокорках чи на Оболоні ще «гніздуються» й мережеві книгарні, й новомодні книгарні-кав’ярні, то туди, де домінує старше покоління, книжковий бізнес не заходить. Звісно, навряд чи хтось проводив ґрунтовний аналіз розселення киян за віковою ознакою (ось тут – сім’ї з дітьми, тут – студентство, тут – «ті, кому за тридцять, сорок, п’ятдесят» тощо). Просто маркетологи вирішили так: старий район – старі люди, новий район – «нові» люди, чи то пак молодь.

Хоча, з іншого боку, невже людям старшого покоління не треба читати? Їм лишається тільки одне – повільно повзти в бік могили? Власне, «живу», тобто паперову, книгу літня людина скоріше візьме до рук, тоді як молодь радше послуговуватиметься аудіоверсіями або електронними книгами. Але я зараз не про це. Повторюся, що книгарень, ошатних кав’ярень (не «наливайок», а саме кав’ярень), кінотеатрів, камерних виставкових залів, сучасних та добре обладнаних бібліотек «на районах» немає взагалі або майже немає. Все це сконцентровано в центрі та в історичних частинах міста. Але ось тут я й підходжу до свого головного питання.

Припустимо, що на котромусь зі старих масивів Києва з’явився би меценат, який зголосився звести за власний кошт культурний об’єкт, – як би зреагували на таку пропозицію мешканці? Зраділи би? Відчули вдячність? Включилися би в обговорення того, що краще впишеться у планування їхньої території? Чи сказали би так: знаєте, нам не треба ваших бібліотек та книгарень, бо – як висловився один медійний персонаж – книгу на хліб не намажеш? Нам би краще підлатати труби чи полагодити ліфти… І, знаєте, я дуже побоююсь, що саме такою й була би відповідь мешканців масиву.

У цьому їх складно звинувачувати. Згадаймо хоча б піраміду Маслоу, де потреби в безпеці, в достатній кількості їжі та води, в захищеності життя та здоров’я визнані базовими. А відтак працююча каналізація чи вчасний вивіз сміття (тобто дотримання санітарних норм), чисті нові труби, якими тече нормальна, а не іржава вода (тобто дбання про своє здоров’я), відремонтований чи повністю замінений надійний ліфт (тобто усунення загрози життю) також є базовими потребами.

На їхньому тлі попит на духовний, інтелектуальний розвиток відсувається кудись на десятий план. Веду до того, що навіть якби наша держава зуміла побороти всі стереотипи про бідних та багатих та дала лад податковій системі, цього все ще було б замало для розвитку в нас меценатства. Мені можуть заперечити, що ті меценати, які займалися благодійництвом у XIX столітті, теж жили та діяли не за найкращих економічних умов. Мається на увазі – не найкращих для простого люду. І це буде слушне зауваження.

Але річ у тім, що зараз матеріальне благополуччя відіграє для людини ще значимішу роль, аніж 100-200 років тому. Зараз наші співгромадяни прагнуть більшого, аніж їхні пращури. Прагнуть нерухомості, доброї автівки, надійної фінансової подушки, високооплачуваної роботи. Словом, усієї тієї атрибутики середнього класу, якого в нас так ганебно мало. І за це, повторюся, теж нікого не можна ганити. Соціальні психологи твердять, що хотіти більшого й досягати більшого – ознака здорового соціуму. Хоча просто лежати на дивані й мріяти під пиво, звісно, недостатньо.

Тож проблема не в хотінні матеріальних благ. Проблема в тому, що коли справа нарешті дійде до їх задоволення (а в нашій країні це справа довга, клопітна й інколи нездійсненна), книгарень/мистецьких кав’ярень/крутих культурних центрів уже нікому не хотітиметься. Або хотітиметься, але ті, хто міг би їх профінансувати, просто втомляться від повсякчасної байдужості людей.

То що в такому разі пропонуєте конкретно ви, запитають мене? Я пропоную спільні зусилля. Зусилля, що виражені модним нині терміном – «синергія». Тобто держава повинна займатися не стільки каталогізацією олігархів, скільки формуванням списку першочергових завдань в економічній, податковій, соціальній сферах. Дбати про добробут народу, одним словом.

Народ же має пам’ятати про те, що фінансове благополуччя – це дуже й дуже важливо, але це ще не весь Всесвіт. Не весь макрокосм і мікрокосм окремо взятої людини. І що життя одне, тож за постійним бідканням та наріканнями на владу можна не встигнути прочитати книгу, переглянути фільм, побачити виставку, послухати добру музику. Тим паче, якщо знаходяться благодійники, які погоджуються організувати виставку, концерт чи книжковий ярмарок за власний кошт.

А меценатам слід повторювати собі раз-у-раз одну правильну настанову: ліва рука не має відати, що творить права. І навіть коли сьогодні твій дар приймається без належної подяки, це ще не означає, що він справді ніким не був оцінений. Жорсткі часи, в які ми живемо, роблять душі дещо черствими, але це не назавжди. Зрештою, якщо ще раз перечитати мій пункт про синергію, то тоді все вийде. Має вийти…