Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Політика, від якої не відчепишся / Магдебурзьке право
11 січня о 12:25

Політика, від якої не відчепишся

Любомир Медвідь – професор кафедри монументально-декоративного живопису Львівської національної академії мистецтв, заслужений діяч мистецтв України (1987), народний художник України (1999), академік Національної академії мистецтв України (2006), лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (2014) – не лише Майстер із великої літери. Це свідок цілої епохи, нонконформіст і людина елітарного мислення. Його живописом захоплюються покоління, його філософські тексти пробуджують суспільну свідомість й подеколи дивують своєю гостротою.

Про політику Любомир Медвідь писав не зараз, але й сьогодні ці висловлювання на диво актуальні.

avsart.com.ua

Політика – шалена праця. Цей небезпечний спорт вимагає атлетів-шаленців. Або осіб-екстремалів. Або ж особистостей, заражених тяжкою формою песимізму, для яких єдиний вихід – душити власний песимізм серед грязі смердючої скотобійні, де на кожному кроці – бебухи, кров, слизота на підлозі. Де щоразу необхідно підсоблювати різунам, вкладати на плечі носильникам половинки туш, рухатись поруч, каркати у вухо настанови, а відтак вертатися у цех, перехоплювати крадіїв, нишпорок, бевзів, що сплутали свої обов’язки, вихопнів, що наспіх рішили наводити лад на власний розсуд, наввипередки різко ребром руки заціжувати прямо у товсту шию бригадира, готового зненацька з ножем повстати проти вас, і при тому всьому на яку-небудь четверту годину пополудні вискакувати у бічні двері, оздоблені на поперечині вашим факсиміле, обережно просовувати власне тіло поміж охоронців, застиглих як мумії і як мумії загадкових, щоб вийти до власного народу у наспіх зодягнутій бездоганно чистій сорочці, з обов’язковим звичним жестом, якого любить і якого чекає народ, і цей жест – ви поправляєте вузол краватки – має одне з найвідповідальніших значень: він свідчить, що ви білосніжний красунчик наспіх, задля годиться, бо насправді у вас мало часу на себе, красунчика, ви щойно лише відірвалися від справжнього діла; ви виходите до народу і посміхаєтеся до нього приязно, із ледве помітною гіркотою, вона вкрай необхідна, щоб народ по ній пізнав, що ви з натугою справилися, що, попри все, цех працює, один телепень поставлений на місце, троє відлежуються на вулиці, крадії перехоплені, вихопні викриті, а бригадир розтирає надірване вашою непомильною рішучістю сухожилля під шаром жиру на своїй короткій шиї.

Ваш любий, лінивий, підлуватий народ, який любить вас, як архангела, і тайком обзиває вороною кожен раз, коли його відморожена пам’ять здіймає паніку з причини нестравності власного шлунку.

Як вроджений песиміст, ви знаєте, що саме в тому цеху проминути вашому життю.

Ви даремно сотню разів переконуєте себе, що ніколи більше не займетеся політикою. Насправді ви сотню разів доводите собі, що не готові стати президентом.

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.