08 грудня о 18:27

Самотність в мережі та поза нею

Михайло Поживанов
Громадський та політичний діяч

Новину про те, що з першого січня закрито газету «Хрещатик» в її теперішньому форматі, а «Вечірній Київ» виходитиме тільки онлайн, можна сприймати по-різному. Можна затіяти довгу дискусію на тему, як взагалі корелюють із теперішнім часом паперова періодика та книги. Можна оцінювати якість контенту згадуваних видань, а відтак звести все до питання їхньої рентабельності тощо. Але я пропоную поглянути на проблему під іншим кутом. І, до речі, відволіктися й від «Хрещатику», й від «Вечірнього Києва». Вони в даному разі є лише ілюстрацією того, як потроху зникає з ринку мас-медіа українська преса.

Отже, теза номер один. Україна (як, власне, й більшість європейських держав) має чималий прошарок населення старшого віку. Населення, котре не вміє сплачувати комуналку онлайн і не дає собі раду з банківськими картками. Населення, котре жодного зеленого поняття не має про те, як увійти в Інтернет та відкрити сайт. Так, на Заході із подібними навичками у тих, хто має вік 60+, не все так печально. Але ми не на Заході. І можна скільки завгодно повторювати, що пенсіонерам треба підвищувати свою інформаційну грамотність, між цим «треба» та «є в реалі» так і залишатиметься прірва.

А тому – висновок: друковані ЗМІ потрібні для наших старих. Вони все ще полюбляють їх почитати. Дізнатися новини та порозгадувати кросворди. Але окей, припустимо, що на пенсіонерів можна махнути рукою. Перейдемо до молодшого прошарку – маю на увазі тих, хто працював у державній пресі, а тепер лишився без роботи. Цих людей також не шкода? А вони мали (в теорії!) шанс на роздержавлення свого ЗМІ, а також на те, аби стати повноцінними співвласниками своєї газети. Проте що сталося із цим шансом?

А сталося те, що в жовтні цього року Верховна Рада провалила один дуже помічний для процесу роздержавлення закон. Цього майже ніхто не помітив, бо увага – традиційно – прикута до більш глобальних проблем. Не буду надто детально зупинятися на проекті №8441, зауважу лише, що він мав захистити ті редакції, котрі в процесі роздержавлення потерпають від бездіяльності державних органів. Адже відомо, що доки місцева рада не дасть «добро» на роздержавлення свого друкованого органу, діла не буде і процес не піде. Автори законопроекту №8441 хотіли вивести цей самий орган за дужки і надати колективу медіа більше самостійності, але – не склалося.

Чому? Причина банальна. Ухвалення законопроекту означало б, зокрема, мораторій на відчуження майна ЗМІ. А так – газета «Хрещатик» (як приклад) не була роздержавлена, у зв’язку з чим й де-факто «померла» (бо такою була директива «згори», а її майно (читай – приміщення) залишилося в комунальній власності. Це ж так зручно, хіба ні? А ось історія з іншої опери, яку, тим не менш, дуже хочеться підверстати до даної теми. «Преса України» на Шулявці (будівля знаходиться у віданні Державного управління справами) тривалий час цілеспрямовано «відстрелювала» своїх насельців. Для орендарів там створювали абсолютно неприйнятні умови, з яких головною була відсутність опалення взимку.

Будівля, що зводилася у 1960-му як гніздо для українських журналістів, вочевидь, знадобилася для інших потреб. І останніх могикан – таких, як «Україна молода» чи «Сільські вісті» – вичавлювали звідти доволі єзуїтськими методами. Яке застосування знайшло ДУС тим гектарам, на яких стоїть «Преса України», ми знатимемо невдовзі, але, мова, власне, не про цей шматок Шулявки, а про ставлення держави до друкованих ЗМІ – незалежно від їхньої форми власності. І ось ще штрих до цього ставлення – пов’язаний він з Укрпоштою, котра відмовляється доставляти не лише пенсії. На затримку доставки газет цим монополістом скаржаться скрізь – від тієї ж таки «України молодої», чия редакція знаходиться у Києві, до львівського «Експресу».

Що важливо зрозуміти у зв’язку з усім вище зазначеним? А зрозуміти важливо те, що не ринок і не попит споживача витісняє друковані медіа. Це роблять цілком конкретні організації та установи з конкретним же адресом. Парламент – через неухвалення відповідного закону. ДУС – через примус до розірвання договору про оренду (котра в «Пресі України» надавалася на пільгових умовах – в силу функціонального призначення будівлі). Укрпошта – через відвертий саботаж та невиконання своїх обов’язків. Це – дуже поганий капіталізм, а точніше, й не капіталізм зовсім, а ручне, суто совкове, управління процесами на користь тих, хто ці процеси запускає.

Хоча в ідеалі саме читач (і ніхто інший) мав би визначати долю того чи іншого видання. Але ідеалів, як відомо, не існує. Існує лише та чи інша ступінь близькості до них. І от Україна якраз й демонструє свою цілковиту віддаленість від скільки-небудь прийнятних правил гри. А відтак наші друковані ЗМІ, без сумніву, приречені на вимирання – разом зі своїми творчими колективами, редакціями та читачами. І це – теза номер два.

А тепер теза номер три. Добре, давайте позбудемося преси – Бог із нею! Давайте проголосимо примат електронних ЗМІ як таких, що більше відповідають викликам часу. Але й тут не все так просто. Адже, як відомо всім, хто «в темі», електронні мас-медіа в Україні все ще не мають чітко окресленого правового статусу. Тобто ніби й існують, а ніби – й ні. Виняток зроблено лише для інтернет-сайтів офлайнових видань. Бо, як говорить стаття 1 Закону «Про друковані засоби масової інформації», друковані видання «можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюдження яких не заборонено чинним законодавством України».

Але якщо загнати всі друковані видання (разом з їхніми «платівками» та «магнітофонними касетами»!) під віник й мести цим віником в напрямку смітника, то що тоді лишиться від інформаційного ринку України? Якісь незрозумілі сайти з напівлегальним існуванням? Можливо, саме цього й добивається розмаїте чиновництво та депутатство нашої країни, котре вирішило добивати ЗМІ якщо не цензурою та законами про наклеп, то – як мінімум – вкрай некомфортними умовами існування?

В цьому випадку всі пазли складаються дуже точно, але картинка виходить не надто симпатична. Оскар Уайльд після свого американського турне сказав, що «президент в США править чотири роки, а журналісти – безстроково». В Україні ж журналісти не правлять – вони лише туплять пера, чи то пак зношують клавіатури, намагаючись стати владою. Але до неї все так само далеко, як від нас – до Америки…

 

 

Джерело: 24 канал

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *