Warning: include_once(/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php): failed to open stream: No such file or directory in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5

Warning: include_once(): Failed opening '/home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/includes/post-meta.php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/php71cgi/lib/php') in /home/mdporgua/domains/mdp.org.ua/public_html/wp-content/themes/mdp/inc/more_fields.php on line 5
Слово про податки, або Поради для ЗеКоманди / Магдебурзьке право
16 травня о 15:29

Слово про податки, або Поради для ЗеКоманди

Михайло Поживанов
Громадський та політичний діяч

Команда новообраного президента Володимира Зеленського виступила з двома економічними ідеями. Перша пов’язана з впровадженням обов’язкового декларування доходів, друга – з податковою амністією. Кожну з них можна обговорити, проте відразу зазначу головне: якщо говорити про податки, то Україні потрібен не «точковий», а глибший підхід. Податкова реформа давно назріла, але проводити її слід у комплексі, не вихоплюючи лише окремі моменти.

espreso.tv

Про обов’язкове декларування

Власне кажучи, обов’язкове декларування доходів існує в Україні й так. 67-ма стаття Конституції звучить наступним чином: «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом». (Щоправда, Податковий кодекс знає й винятки, коли декларація про доходи не подається).

В чому полягає проблема конкретно для українців? Якщо проводити паралель із Заходом, то там у ряді країн громадяни подають раз на рік податкову декларацію, де вказують усі свої доходи і, відповідно, роблять відрахування до державної скарбниці. Така система є, наприклад, у Сполучених Штатах. Але в Україні діє всім відомий податок на доходи фізичних осіб. Він впроваджений у розмірі 18% від суми доходів. Тобто за основним місцем роботи у кожного офіційно найнятого працівника держава вже «відкусює» майже п’яту частину доходу. Саме тому в нас прийняті поняття «чорної» та «білої» зарплати.

Крім податку на доходи ми сплачуємо безліч інших відрахувань. Але про це – трохи згодом. За такої системи українці не можуть раз на рік (або раз на місяць – формат тут не важливий) заявити про всі свої доходи, бо з їхніх доходів держава вже зняла податки. В чому тоді полягатиме суть загальнообов’язкового декларування?

Тепер інше питання: а чи можемо ми впровадити в себе американську модель? Тобто весь рік накопичувати доходи без відрахувань, а потім чесно сплатити разом усі податки? Теоретично це можливо, а практично – ні. Бюджет країни відразу різко «просяде», адже потрібен час, аби нова модель прижилася. Крім того, такі стосунки між громадянином і державою можливі там, де громадяни є 100-відсотково законослухняними та відповідальними. Про наших співвітчизників – будемо відверті – цього сказати не можна. І доказ тому – як знизилися сплати за ЖКГ після монетизації субсидій. Маючи на руках «живі» гроші, українці не квапляться з ними розлучатися. І з податками буде те саме.

На завершення цього сюжету зазначу, що вже відразу після Революції Гідності, наприкінці 2014-го, ідею тотального декларування доходів намагалися виписати окремим законом. І це була непоодинока спроба. Проте жоден із законопроектів парламент так і не схвалив. Можливо, тому, що ідея – просто не на часі.

Податкова амністія та тягар податків

Тепер стосовно податкової амністії. У Зеленського говорять про те, що такий крок дозволить вивести капітал ыз тіні, але при цьому зазначають, що амністуватимуть лише законно нажиті кошти. Але якщо вони законні, то чому не задекларовані? Власне, той бізнес, який грає за правилами, давно став «білим». А кому є що приховувати, той не стане «світити» прибутки навіть за умови амністії.

Але головне тут навіть не це. Головне те, що боротися з «тінню» треба іншими методами. Та спочатку – трохи цифр.

Не лише український бізнес, але й звичайні громадяни відчувають величезний фіскальний тиск. Світовий банк свого часу підрахував, що український бізнес у тій або іншій формі виплачує 135 різних податків. Це – абсолютний світовий рекорд. Друге місце в цьому рейтингу посіла Румунія зі своїми 113 податками. «Бронза» – за Ямайкою з 72 податками. Подивимося ж разом, що доводиться сплачувати «пересічному українцю».

При виплаті заробітної плати працедавець має сплатити до бюджету єдиний соціальний внесок,який дорівнює 22% від посадового окладу. Крім цього ті, хто отримує «білу» зарплату, недораховуються 18% від свого окладу – про це вже було сказано вище. Ще 1,5% йде на військовий збір. Після того, як від нашої зарплати держава вже «відкусила» свій пай, ми знову-таки продовжуємо сплачувати податки.

Ми віддаємо їх при кожній покупці, сплачуючи 20% податку на додану вартість. А якщо йдеться про підакцизні товари (тютюн, алкоголь, паливо), то за них ми платимо додаткові збори. Сумнозвісні українські податки – це той чинник, котрий постійно відкидає нас назад, відлякуючи потенційних інвесторів. Для порівняння: в структурі ВВП США всі податки разом складають 24%, в Китаї – 20%, в Індії та інших країнах, які розвиваються, – нижче 20%, в Україні ж «податковий внесок» у ВВП наближається до 40%.

При цьому в нас – величезна армія чиновників, тобто тих осіб, котрі не виробляють продукт, що підлягає оподаткуванню. Пораховано, що один чиновник в Україні припадає на 170 громадян, і це – приголомшлива цифра, особливо коли порівняти з тим, що один лікар (згідно з розрахунками Міністерства охорони здоров’я) припадає на 2000 пацієнтів.

Власне, саме над цим слід серйозно замислитися команді новообраного президента і перестати дивуватися (як це регулярно робив і продовжує робити Володимир Гройсман), що в Україні сектор тіньової економіки перевищує 50%. Для виведення економіки з тіні є чіткі й зрозумілі рецепти, один із яких якраз полягає в тому, щоб дати лад податковій системі.

Податок на землю та нерухомість

А якщо говорити про конкретні види відрахувань, то окремо я б виділив проблему з податком на нерухомість. Так званий «податок на розкіш» (котрий охоплює не лише нерухомість, а й «коштовні» автомобілі) в Україні вводили, мавпуючи досвід окремих європейських країн.

Зокрема Франції, котра після перемоги соціалістів почала запроваджувати податки для заможних громадян: диференціювавши ставку податку на доходи фізосіб і збільшивши її майже на 90% для людей, які отримують понад 1 мільйон євро прибутку. Чим завершилася подібна історія в цій країні, нагадувати, гадаю, зайве. В цілому Франція програла – частина її забезпечених верств почала перебиратися до держав із більш ліберальними податковими умовами й отримувати там громадянство.

Але Україна – не Франція, де є добре розвинений середній клас. В наших умовах податок на нерухомість виглядає і сміховинно, й обурливо водночас. Йдеться, як ми знаємо, про «зайві» квадратні метри: кожен, починаючи з 61 квадратного метру для квартир і від 121 квадратного метру для будинків. Якщо є і будинок, і квартира, то податкова пільга становить 180 квадратних метрів. Тобто платити потрібно, починаючи зі 181-го квадрата.

Цей податок у його нинішньому форматі слід скасовувати негайно. Він може залишитися тільки в такому вигляді, в якому він зараз існує в Австрії та інших країнах ЕС, де податок сплачують один раз – при внесенні об’єкта нерухомості до загального реєстру. При цьому ставка податку мусить бути від 1,2% до 3% від вартості майна максимум, і це при тому, що будь-які інші відрахування в подальшому скасовуються.

Податок на нерухомість є, зрештою, просто неконституційним, бо у статті 21-й Основного закону України встановлено, що права і свободи людини є непорушними та невідчужуваними. Ч.1, ч.2 статті 24 Конституції України говорять, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками соціального походження, майнового стану або іншими ознаками. Тут же ми маємо якраз дискримінацію за майновою ознакою.

Наступний податок, який вимагає якнайскорішого перегляду, – це податок на землю. Він повинен бути стимулюючим для розвитку бізнесу, а не кайданами, які кожні 2-3 роки збільшуються та нарощують коефіцієнти (котрі залежать від виду діяльності, що теж дозволяє органам влади зловживати своїми можливостями). Щодо оплати за землю, то, вважаю, вона повинна стягуватися виключно при офіційному оформленні права власності або права користування (що прибере корупційну складову при відведенні та закріпленні ділянки).

Висновки

Є й чимало інших нюансів, які можна проговорювати окремо, та головне, що мусить пам’ятати нова влада, полягає в наступному. Її завданням у сфері економіки є всіляке сприяння бізнесу шляхом зменшення фіскального навантаження, дерегуляції та демонополізації.

Бо, переживаючи фінансову скруту, бізнес буде або банкрутувати, або йти в тінь. І це при тому, що саме успішний невеликий бізнес, на думку наших європейських партнерів, є ознакою прогресивної економіки. На жаль, в Україні щороку кількість суб’єктів малого та середнього бізнесу стрімко зменшується, тож наразі можна навіть не мріяти про те, аби збільшити їхню кількість, – достатньо й більш реалістичного завдання, яке має полягати у збереженні хоча б того, що є на сьогоднішній день.

Одним словом, державну політику слід спрямувати на те, аби підприємцям було легше залишатись у бізнесі.

Значною мірою допомогти в окресленому питанні може запровадження податку на виведений капітал та проведення системних змін, необхідних для запровадження податку. Паралельно з цим просто необхідно дати можливість платникам, що мають податковий статус «малодохідники» (це ті підприємства, в яких дохід від усіх видів діяльності не перевищує 20 млн. грн.), не бути платниками податку на додану вартість.

Такі умови будуть стимулювати малий та середній бізнес до розвитку, що дасть можливість створювати нові робочі місця та мати можливість платити найманим працівникам достойну заробітну плату. А це, відповідно, зменшить витрати бюджету на принизливі субсидії.

Джерело: lb.ua