Спасибі, що не фалос: найбільш чудернацькі пам’ятники світу

Арт-об’єкт у вигляді синьої руки, що з’явився в Києві на місці знесеного пам’ятника Леніну, не дає спокою киянам.

Екс-глава міністерства ЖКГ України Олексій Кучеренко написав на своїй сторінці в Facebook, що остання заява мера Києва (котрий нібито не виключає балотування на посаду глави держави) для нього все прояснила: «Я тепер зрозумів сенс «синьої руки» – (Кличко) включає гарячу воду і відразу йде в президенти».

А депутат Верховної Ради Віталій Чепинога зізнався, що не може «на цю синю руку спокійно дивитися». «Серце крається, душа болить… Вночі, мабуть, піду, бодай два вишитих рушники на неї повішу… І портрет «Каменяра»… І калини вітку… І лелеку…», – зізнається парламентар в плануванні арт-диверсії.

Кучеренко посміявся над естетично вразливим Чепиногою і запропонував інший варіант застосування пам’ятника: «Тут Віталій Чепинога хоче рушники на руку повісити та пару вишиванок. А я би спробував записочки туди поносити та в неї позасувати. Ну, типу «за гарячу воду», чи «за чоловіка непитущего». Така собі «рука плачу» по-київськи)».

Ідею Кучеренка кияни реалізовувати не квапляться, бо, мабуть, не надто вірять у магічну силу синьої долоні. Але з поля зору її не випускають, називаючи арт-об’єкт «першою відрубаною рукою корупціонера». Втім, у більшості вона викликає інші асоціації, успадковані ще з радянських часів – багато хто згадує ази самогоноваріння, коли на пляшку з брагою надіватися рукавичка.

Руки Богдана Ратца у різних містах та країнах світу.

Насправді ж естетам, котрі категорично не сприйняли таке доповнення до київської Бессарабки, можна не хвилюватися, бо така інсталяція – тимчасова. Скульптура під назвою «Middle way» 34-річного румунського скульптора Богдана Ратца встановлена в рамках проекту «Moving monuments» з ініціативи посольства Румунії в Україні.

Аналогічні ратцівські «руки» з’явилися ще в декількох містах – в Румунії, Португалії і в Великобританії. З єдиною відмінністю – колірною, адже там руки – червоні, а у Києві знаменита долоня – синя. Російська преса вже зробила висновок, що оригінальне фарбування пам’ятника унеможливила декомунізація, котра відбувається в Україні.

Проте насправді червоний колір скульптури, яка, за задумом автора, має символізувати «дружбу та спілкування», в українському вимірі нагадує радше про кров та війну, тому об’єкту й надали іншого – більш мирного – забарвлення.

А додатковий смисловий відтінок скульптурі кореспондує тривала відсутність у місті гарячої води. Що, погодьмося, не додає настрою, коли на дворі вже доволі зимно. Богдан Ратц, напевно, не розраховував, що його руку асоціюватимуть з холодними трубами в київських помешканнях, але така вже доля витворів мистецтва – вони починають жити своїм життям й стають незалежними від того смислу, який вкладав в них автор.

Рік тому на місці синьої руки була інша тимчасова інсталяція – «Ритуал природи» мексиканської художниці Іси Каррільо.

Між іншим, вже мало хто пам’ятає, але рік тому на місці пам’ятника Леніну встановили іншу тимчасову інсталяцію – «Ритуал природи» мексиканської художниці Іси Каррільо. Арт-об’єкт складався з пучків м’яти і розмарину. Над ним тоді теж немало кепкували, як і над амбітною ідеєю автора «нейтралізувати ідеологічну напругу навколо вакантного постаменту і запросити городян на пошуки внутрішньої рівноваги і спокою».

До внутрішньої рівноваги киянам ще далеко, тим паче, коли її (рівновагу) випробовують різноманітними інсталяціями. А втім, можливо, користь від синьої руки в тому, що соцмережі бодай на пару днів забули про скарги на комунальні проблеми й переключилися на довколомистецькі «батли».

Багато хто з користувачів соцмереж зазначав, що міста із подібними інсталяціями – однозначно в тренді. Як приклад наводили Венецію, де дві гігантські руки підтримують будівлю. Проте опоненти такої точки зору зазначали, що у Венеції арт-проект виглядає продумано й цілісно, чого не скажеш про київську руку, що самотньо стирчить на початку бульвару Шевченка.

«Руки» Венеції. Виглядають, на думку глядачів, значно більш органічними, аніж синя долоня на київській Бессарабці.

Однак в чому мають рацію захисники руки, так це в тому, що європейські міста не цураються дуже несподіваних витворів архітектури, котрим знаходять прихисток навіть посеред історичного центру. Так, наприклад, на території Празького граду розміщена досить незвичайна, відлита з бронзи, скульптура, назва якої «Притча про череп». Хоча пражани вважають, їй більше підійде назва «Смерть ґвалтує життя».

Празький череп. Більше нагадує зґвалтування, аніж перемогу життя над смертю.

А у місті Де-Мойн американського штату Айова розташовується скульптура, зовні схожа на фалос. Однак автор зазначеного об’єкта своє творіння з невідомих причин назвав «Гімнаст ІІІ».

Це не фалос, це гімнаст. Принаймні, таким гімнаста бачить художник зі штату Айова, що у США.

Ще один фалос підвішено між висотками на одній із залізничних станцій Окленда (Нова Зеландія). Власне, це – скульптура з металевого сітчастого матеріалу. Подейкують, що шедевр мав бути схожим на хмару, але із хмарою у автора явно не склалося.

І це також не фалос, а – хмаринка. Пропливала собі над Новою Зеландією…

Продовжуючи тему статевих органів, зауважимо, що в Хельсінкі є свій власний «хлопчик, який пісяє». Тільки на відміну від брюссельського побратима цей «хлопчик» виглядає доволі авангардно. Майже 9-метрова скульптура «маленького» пустуна пофарбована в рожевий колір й нагадує радше інопланетянина.

Якась пошесть: цей «хлопчик» теж справляє малу нужду. Але не в Брюсселі, а в Хельсінкі.

Від фалосів / пенісів – знову до руки. Ще одна незвичайна статуя Нової Зеландії розташована в місті Крайстчерч і являє собою гібрид руки і обличчя. Цю 5-метрову скульптуру створив Ронні Ван Хоут.

І такі бувають руки. Скульптура встановлена у Новій Зеландії.

А у Фінляндії – на додачу до вже згаданого «пісяючого» гуманоїда – поставили ще й пам’ятник… свинокачці, себто гібриду свині та качки. Встановлене це чудо на в’їзді до міста Турку, а творцем його є молодий художник Алвар Гуллічсен.

А це свинокачка. Чому й навіщо – невідомо. Вигадана та втілена у Фінляндії.

І вже зовсім дивно виглядає одна конструкція в литовському Вільнюсі. Непосвячені можуть прийняти її за неприбране будівельне сміття, хоча насправді це також – арт-об’єкт. Йдеться про арку, яка стирчить (інакшого слова не підбереш) на березі річки Неріс. Цей твір мистецтва було зведено зі старих газових труб архітектором Владас Урбанавічюсом, і на даний проект влада міста витратила 29 тисяч євро.

Це не іржава труба, а арт-об’єкт. Просто щоб було красиво. «Арка» на ріці Неріс у Вільнюсі.

Тож Київ, вважаймо, ще відбувся легким переляком. Принаймні, синя рука на Бессарабці місту нічого не коштувала. До речі, щоб рука не нудьгувала і не збирала на себе увесь негатив, 29 вересня на місці колишнього пам’ятника Леніну відкрили ще й віртуальний пам’ятник анонімному творцю біткоїна Сатоші Накамото. Побачити його можна у мобільному додатку, тобто конструкція невидима й сумбуру Києву не додає.

Віртуальний пам’ятник анонімному творцю біткоїна Сатоші Накамото. Все та ж київська Бессарабка…

Але водночас вона нагадує: із порожнім постаментом, що лишився з-під Леніна, давно слід щось робити. Пропозицій свого часу було безліч, але й через 5 років після повалення «вождя» справа не зсунулася з мертвої точки. Мабуть, руки у влади все ніяк не дійдуть. Ті, котрі не сині, а звичайного – природного – кольору.