Спека у великому місті

Після завершення Другої світової війни Київ переживав будівельний бум. 1955 року тодішній генсек ЦК КПРС Микита Хрущов підписав ухвалу «Про усунення надмірностей в проєктуванні й будівництві», яка передбачала зведення простих та дешевих помешкань для трудящих країни Рад. Саме так – простих та дешевих, ці слова тут є ключовими. Столицю України та безліч інших її міст заполонили потворні чотирьох-, а частіше п’ятиповерхові коробки. Вони й справді були без «надмірностей». Настільки, що квартири, названі згодом «хрущовками», мали суміщений санвузол, суміжні кімнати й мініатюрні площі, а будинки, де знаходилися такі квартири, були позбавлені технічного поверху, ліфта та сміттєпроводу.

glavcom.ua

Будівництво «хрущовок» було згорнуте наприкінці 1960-х. Тоді стало очевидно, що населення великих міст у невеличких будинках не розмістити. Революцією в будівництві тих часів став перехід на 9- (а пізніше на 12- та 16-) поверхові будинки. А словник радянської людини у 1970-1980-х поповнився словом «чешки», яке означало не тільки взуття. Квартири за «чеським проєктом» були кроком уперед порівняно з «хрущовками». Вони обладнувалися й ліфтом, і сміттєпроводом, містили роздільні кімнати. Але ні проєкти 1950-х, ані проєкти 1970-1980-х не були готовими пройти випробування шаленою спекою 2010-2020-х років. Щоправда, тоді й мови не було про глобальні зміни клімату. Але мешканцям «чешок» (а вони активно зводилися аж до 1990-х і по цей час становлять левову долю житлового фонду) від цього не легше.

Що цінували в будівництві за часів СРСР? Як уже було сказано, простоту та швидкість, а ще – низьку собівартість (звісно, якщо говорити про помешкання посполитих, а не компартійних босів). Будинки зводили абияк, квартири здавали з численними недоробками. Мати «свого» сантехніка вважалося удачею, бо в нього могла знайтися особлива «імпортна прокладочка», яку без «знайомства» годі й відшукати, – частково це відображено в радянському кіно «Афоня», якраз про життя звичайного сантехніка. У радянських будинках було дуже незатишно, бо якщо проблема з опаленням взимку ще якось вирішувалася, то влітку всі потерпали від спеки. Не такої фатальної та затяжної, як зараз, але все ж доволі відчутної. Люди намагалися використовувати фольгу – до ери кондиціонерів вона мала виконувати роль такого собі охолоджувача.

А от балкони радянська людина не оцінила. Втім, на панельних будинках вони були вузькими, в середньому не більше метра. Встановити на такому будинку тент чи навіс було би проблематично. Тому населення, безкінечно радіючи тому, що вирвалося з комунальних квартир, навіть у цьому квадратному метрі побачило потенціал для розширення своєї (а не спільної з кількома сусідами) території. Балкони – навіть попри заборону – почали масово склити, щоб заповнити різним мотлохом, захистивши цей самий мотлох від снігу та дощу. Що й казати, культура сприймати власне помешкання як частину загального житлового ансамблю в нас відсутня, а тому таке явище, як «цар-балкон», котрий випнув своє черево на пару метрів уперед, або ж хаотично розкидані по зовнішній стіні будинку кондиціонери, можливі тільки у нас.

То що ж я пропоную, – спитаєте ви. Крім, звісно, підвищення загальнокультурного рівня?

Звичайно, що з існуючим житловим фондом вже нічого не зробиш. Ще років п’ятнадцять тому в уряді України заговорили про знесення «хрущовок» та розселення мешканців у новобудови. Зроблено цього не було. Що ж стосується «чешок» та інших проєктів, які користувалися популярністю в 1970-1990-ті роки, то, враховуючи їхню значну кількість, про поступове виведення таких будинків з обігу та заміну їх на щось сучасніше не доводиться навіть мріяти. Але питання в тому, чи є «сучасне» кращим, ніж застаріле? Зараз існує певний набір вимог до житла, і людина, яка може собі дозволити нерухомість, у більшості випадків не погодиться на абиякий варіант. Але її вимоги стосуватимуться площі помешкання, кількості кімнат, району розташування тощо. Середньостатистичний клієнт, як і раніше, не вимагає від забудовника, аби зданий ним «продукт» був придатний витримувати та «гасити» високі температури повітря.

Між тим на півдні Європи з цим давно дають собі раду, не завжди, до речі, використовуючи кондиціонери, а подекуди відмовляючись від них зовсім. Секрет успіху почасти – у широких балконах. Ними не відгороджуються від світу, як це було прийнято в СРСР, де фразу «мій дім – моя фортеця» сприймали надто буквально та утилітарно. На балконах південних регіонів Франції, Іспанії та Італії встановлюють зовнішній сонцезахист – маркізи та навіси. Подекуди там же роблять великі клумби для розлогих рослин і кущів. Третій рівень захисту від сонця (вже у квартирах) – сонцезахисні зовнішні жалюзі на вікнах. Кожен балкон у південноєвропейських містах має свій шарм, але в цілому жоден не вибивається з образу будинку і не слугує сховком для старого холодильника, дитячих санчат чи цілої армії «закруток» з огірками чи баклажанами.

Нам треба перевиховати самих себе, аби ставитися до так званих літніх помешкань – тобто балконів та лоджій – із належним креативом, не захаращуючи їх сміттям, а перетворюючи на крихітні зелені зони – благо, що габарити сучасних квартир та їхнє планування це дозволяють. Але моя порада полягає не в тому, аби всі негайно перетворилися на садівників-аматорів, викинули з балконів лижі й тази для варення, зняли з мотузок білизну та посіяли петунії (хоча все вище перераховане було б справою доброю й корисною). Забудовника також слід привчати до того, що турбота про порятунок від спеки віднині є і його місією. А в протилежному випадку голосувати гривнею за той чи інший ЖК, обираючи варіант, де здоров’я мешканців – не останній пункт у переліку пріоритетів.

Я розумію, що вигнати «свічку» висотою у 25 чи навіть більше поверхів є більш рентабельним, ніж побудувати невисокий дім. Так само більш прибутковим є щільна забудова території. Проте сидіти на 25-му поверсі й дивитися не на дерева та кущі, а на такий же 25-ий поверх будинку навпроти, – задоволення невелике. Нині країни з теплим (власне, з гарячим) кліматом віддають перевагу: 1) маловисотним будинкам, 2) невеликим кварталам, 3) вузьким вулицям, здатним формувати та зберігати тінь, 4) озелененню.

rubryka.com

Озеленення, озеленення та ще раз озеленення – це альфа та омега сучасного міста, його Новий та Старий Завіт. Озеленення на балконах, озеленення під балконами, тобто на землі, озеленення на дахах, вертикальне озеленення. Що з цього всього є в Києві? Нічого. В цьому відношенні двори, де стоять старі «хрущовки», є навіть більш привабливим місцем для перебування, аніж двори сучасних ЖК, які обнесені огорожею під магнітний ключ. Бо у старих дворах все ж наявний неабиякий капітал – великі крислаті дерева, яким уже під сімдесят років, та їхня густа рятівна тінь. Звісно, якщо такі дерева збереглися, якщо їх не обчухрав «Київзеленбуд» або не спиляв хтось із мешканців, аби було куди запхати свою автівку.

Стихійні паркування прямо на газонах (точніше, на тому, що колись було газонами) – також одна з великих проблем Києва. І тут ми знову повертаємося як до культури населення, так і до відповідальності, яку це населення не несе, а влада збереження прибудинкової території в належному стані ніяк не контролює. Формально прибудинкова територія належить, власне, будинку й є сферою взаємодії мешканців та створеного ними ОСББ (або ЖЕКу, якщо ОСББ не створено), але де-факто це – нічийна земля, випалена літом спекою та витоптана людьми чи стерта шинами їхніх авто. А між тим зелень довкола будинку – це також зниження температури на кілька градусів, от тільки газон сам себе не виростить, тут також треба докласти рук. Якщо ми, звісно, хочемо жити в комфорті.

До речі, газон біля будинку – це не тільки захист від спеки, а й хороший дренаж. Зміни клімату принесли в нашу буденність дві крайнощі: або температуру Сахари, або ж тропічні зливи. Що відбувається з Києвом, коли протягом кількох годин випадає місячна норма опадів, ми всі чудово знаємо. Знаємо, бо «плавали» (і фігурально, й буквально) в калюжах по пояс. Чому так відбувається? Цього, вочевидь, не знає наша нинішня влада, але знали ще давні римляни, які прокладали дороги таким чином, щоби там, де пройдуть колеса колісниці, лежало пласке каміння, а дощова вода збиралася в жолобах обабіч його.

Суцільні асфальтові поля сучасного міста (підкреслю: українського міста), відсутність або непридатність до використання зливових каналізацій роблять свою чорну (або мокру) справу, через що міста (й Київ передусім) топляться в дощових потоках. Читав, що мерія Лондона розробила спеціальний посібник, де показано, як розробити систему дренажу, здатну прийняти багатотонний наплив води. Йдеться про спеціальні газони та «дощові» клумби, розбиті нижче рівня асфальтних доріг для того, аби надлишки води могли вільно стікати на поверхні, які її не затримують.

Але й це не кінець історії. Вище я писав про вертикальне озеленення та озеленення дахів як про новітній тренд у сучасній урбаністиці. Це озеленення дахів, яке ми чудово знаємо за картинками в Інтернеті, але, на жаль, не спостерігаємо в Києві, слугує не тільки естетиці та зниженню температури повітря. Шар ґрунту на даху з висадженими в нього рослинами теж затримує опади. Бо дощову воду можна, звісно, скерувати трубами вниз, але якщо двір будинку не має зливової каналізації, а представляє собою заасфальтований майданчик, то це не вирішує проблему, а лише примножує її.

Ну й наостанок: добре озеленені міста запобігають руйнівній дії пилових бур. Це явище ще не так розповсюджене в наших містах, як зливи чи спека, але вже входить у силу. В червні цього року над лівобережною частиною України пронеслась пилова буря «Астраханський суховій» – вона зачепила Київ і стала причиною підвищених показників пилу на постах моніторингу. Але є ще один нюанс: висока температура повітря перешкоджає перемішуванню його шарів – іншими словами, гаряче повітря не дає забруднювальним речовинам підніматися вгору. Ми всі вдихаємо їх разом із застояним перегрітим повітрям, а відтак скаржимося на мігрень та нездоров’я. Таким чином, протидія спеці стає спільним завданням усіх містян. Складним, але не безнадійним. Було б лише бажання перетворити Київ із розпеченої пательні сьогодні на комфортне місто завтра.