Справа Манафорта. Чому це неможливо в Україні?

За іронією долі, Пол Манафорт – єдиний «співсправник» (якщо це визначення в даному разі виправдане) Віктора Януковича, який постав перед судом. І то – не українським. Решта діячів, котрим Україна завдячує і законами «16 січня», і наступним кровопролиттям, і роздмухуванням сепаратизму та війни на Сході, живе та здравствує на волі. Хтось подався у медійники, хтось розвиває політичну кар’єру (й не без прицілу на президентські вибори), хтось преспокійно займається бізнесом і дедалі нарощує оберти, вигадуючи нові схеми оббирання населення та нові прийоми того, як зацементувати своє олігархічне становище.

Сидить, власне, поки що один Олександр Єфремов, про якого, здається, за всією виборчою метушнею зовсім забули. Втім, вироку по його справі немає, тож й слово «сидить» наразі недоречне. Що ж стосується більш дрібної риби, такої, наприклад, як колишні «беркутівці», котрих намагаються притягнути до відповідальності, то й тут все також дуже сумно. Ті, що не втекли до Росії, майже напевно засуджені не будуть. І війна між генеральним прокурором Луценком та просто прокурором Горбатюком – тому підтвердження. Власне, було б бажання, і тоді вердикт guilty прозвучав вже давно. По відношенню до хоч якого-небудь фігуранта…

Але бажання є лише в американців. Вони інкримінують Манафорту те, на що б в Україні взагалі не звернули уваги. Бо якщо людські життя у нас не варті засудження вбивць, то що казати про приховування доходів та ухилення від сплати податків. У державі, де, мабуть, вся владна верхівка має офшорні рахунки, засуджувати підприємливого піарника за те, що й він пішов цим же шляхом – просто нонсенс та моветон. Контролюючі установи в Україні здатні знайти хіба що незареєстрований автомобіль в декларації субсідіанта чи вирахувати, що квартира, більша за 60 «квадратів», підпадає під визначення «предметів розкоші», а відтак оподатковується більшою сумою.

Одним словом, межа чи «стеля» можливостей наших фіскальних, судових та правоохоронних органів – це «пересічні» громадяни, тобто той гумус, на котрому ростуть і паразитують можновладці та їхня чисельна свита й обслуга. Саме тому не викликає подиву ситуація, коли активіста Юрія Павленка, який наприкінці 2014 року під час на акції протесту порвав портрет президента Порошенка, засудили на 4 роки і 6 місяців. Щоправда, прокуратура стверджує, що посадили його не за портрет, а за «організацію масових заворушень» (цю статтю ми також добре пам’ятаємо – саме по ній судили перших в новітній історії політв’язнів, учасників «України без Кучми»).

Тільки в одній країні Європи – в нашій! – можуть співіснувати справа Павленка та справа Крисіна – вбивці журналіста Веремія, котрий певний час переховувався у дитячому відділенні Інститута серця, а відтак домігся відводу судді у своїй справі, чим застопорив весь процес й відправив його на нове коло. І, до речі, не чутно про те, аби, наприклад, Борис Тодуров, директор вищезгаданого Інституту, після подібної несосвітенної ганьби подав би у відставку або був звільнений наказом в.о. міністра охорони здоров’я.

Власне, саме тому Україна – й не Америка. І, на жаль, не стане нею навіть у віддаленому майбутньому.

Але повертаючись до справи Манафорта. Варто окремо відзначити ті моменти, котрі вразили у ній найбільше.

По-перше, було доволі кумедно читати про те, що американського піарника «звабили», власне, українці. Як пише один відомий журналіст, «Манафорт став жертвою, тому що вирішив грати за правилами Януковича і лояльних до нього олігархів. Як заявляють адвокати Манафорта, він був змушений відкрити офшорний рахунок, який не міг легалізувати, тому що на цьому наполягав Янукович й інші українські клієнти. Тобто Манафорт вирішив жити за тими правилами, які прийняті в Україні, і ці правила для його рідної Америки виявилися неприйнятними». Іншими словами, українська корупція є настільки заразною, що отруює собою все, до чого має найменший дотик. Вона в одну мить перетоплює мозок законослухняних доти громадян, котрі, напевно, не пішли б на подібне порушення закону, якби не поганий приклад у них перед очима.

По-друге, вартує уваги те, що справу Манафорта розглядав звичайний суд. І хоч наші партнери з МВФ дуже наполягали на створенні в Україні Антикорупційного суду (власне, це була одна з ключових вимог для отримання нами наступного кредитного траншу), вони як ніхто інший мали б розуміти: там, де існує відданість праву і правосуддю, не потрібні жодні «спеціальні» суди, «спеціальні» прокуратури та «спеціальні» бюро розслідувань. І навпаки: там, де немає пошани до закону, не допоможе жодна зміна вивіски.

Третій момент. Загальновідомо, що Полу Манафорту дуже симпатизує президент Дональд Трамп, але в даному разі це грає лише проти Манафорта. І проти Трампа також. В Україні все було б з точністю до навпаки. Ба навіть більше: в Україні справа, де задіяний президентський фаворит, просто не дійшла до суду – вона померла би ще на стадії порушення. Але навіть якби йшлося не про фаворитів, ризик того, що сьогоднішній підсудний завтра сам стане президентом (варіанти: кумом президента, сватом прем’єра, сином міністра тощо) спаралізував би Феміду так, що на жодний обвинувачувальний вирок вона б не наважилася. Недарма суддя Родіон Кірєєв так швидко тікав до окупованого Криму після перемоги Революції Гідності – вочевидь, він відчував майбутні президентські рейтинги краще, аніж будь-яка соціологічна фірма.

І, нарешті, четверта ремарка, яка, втім, тісно пов’язана і з третьою, і з другою. Щиро вражає, наскільки глибокою є довіра і віра американців в їхню систему правосуддя. Адже Манафорта здали його ж найближчі колеги. П’ять свідків та співробітників Манафорта пішли на угоду зі слідством, включаючи його особистого помічника. І хай зараз Пола Манафорта визнали винним лише частково, бо присяжні не досягли консенсусу і не змогли переконати одного члена журі у провині обвинуваченого за всіма пунктами, це не міняє справи. Як зазначила одна з присяжних, важливо, аби «громадськість і вся Америка знала, наскільки близькі ми були до рішення…».

Ми ж натомість маємо знати, що близькі до повного провалу. І що не зможемо записати подібний прецедент у свої судові аннали. Хоча просто знати замало – із цим щось треба робити. Бо інакше прірва між Україною та цивілізованим світом й надалі жахатиме нас своєю безнадійною глибиною.