30 листопада о 12:02

Воєнний стан: хто у виграші?

Михайло Поживанов
Громадський та політичний діяч

Тепер, коли пристрасті вщухли, відповідати на запитання, винесене у заголовок, можна більш або менш спокійно. Хоча запитання це звучить абсурдно, бо йдеться в ньому не про те, чи у виграші країна як така, а про дивіденди тих чи інших політиків. І все таки перед лицем ворога важливо зрозуміти, who is who.

Не порушуючи субординації, почнемо з Порошенка. Виграв чи програв президент? Власне, і те, і те. Програв, бо дозволив мінімізувати свій первісний намір й двічі перекроював власний указ. Ідея (вперше за п’ять років!) назвати війну війною здулась після атаки на Порошенка з боку парламенту. Програв він також й у тому, що продемонстрував свою непослідовність – після Іловайську та Дебальцева ми не раз чули від влади, що впроваджувати воєнний стан означає ризикувати втратою співпраці з МВФ та зі структурами й країнами, котрі гіпотетично могли б постачати нам зброю. А ще воєнний стан – це завжди обмеження громадянських прав та свобод, хай навіть й не радикальним чином.

Відколи всі ці контраргументи перестали бути значимими? Відтоді, як стався напад на наших моряків з боку російських піратів, чи відтоді, як вибори підійшли зовсім близько до дверей і навіть у них постукали? Аби довести, що ініціатива щодо воєнного стану не належить до числа передвиборчих технологій, Порошенку доведеться балансувати між колишньою та теперішньою своєю позицією.

Іншими словами – як сказав би один його давній попередник – «ходити між крапельками». Й не забувати під час виконання цього акробатичного трюку про головний закид з боку своїх радикально налаштованих опонентів: про цілком прогнозоване здивування з приводу того, що воєнний стан проголошено, а дипломатичні стосунки з Росією досі не анульовані. Чому так відбувається? Я б теж, як пишуть користувачі фейсбуку, «підписався на коментарі», якщо президенту є, що коментувати.

Однак у чому він виграв? У тому, що парламент повівся, м’яко кажучи, не комільфо. Вікопомне обговорення воєнного стану чудово проілюструвало дріб’язковість наших політиків, чиєю головною турботою були і є вибори, тобто власний шкурний інтерес. Відсутність патріотичної еліти грає на руку Порошенкові, котрий може спокійно долучати воєнний стан до короткого списку перемог, де вже красуються безвіз та Томос.

А от опозиційні до Порошенка фракції з національно-демократичного табору – навпаки – мають відмінусувати від своїх рейтингів та передвиборчих здобутків оте торжище, котре вони влаштували в стінах Верховної Ради. До того ж, вони теж виглядають як мінімум непослідовно: протягом останніх років націонал-демократи активно виступали за введення воєнного стану й розвінчували підступи колабораціоністської влади, котра проти такого порядку речей боролася, але коли дійшло до діла, помінялися з нею ролями, криком кричучи про пріоритет виборів й другорядність воєнного стану. Хоча, якщо політтехнологи дуже добре постараються, то частина електорату «поведеться» на тези про те, як у парламенті було захищено демократію та не допущено військову диктатуру.

Проте йдемо далі й спускаємося на рівень нижче. У виграші чи у програші місцева влада? В цьому контексті мене найбільше турбує доля запланованих на грудень виборів в ОТГ. Наскільки я розумію, вони відтерміновуються не скрізь, а лише в областях, де проголошено воєнний стан. Ці вибори є складними й вистражданими (досить хоча б згадати, яку протидію їм чинили в ЦВК), а відтак відверто шкода, що ряд регіонів пропускає таку подію. Однак виграш / програш не в цьому, а в тому, що на місцевому рівні зараз панує певна розгубленість та нерозуміння того, що має відбуватися в областях після оголошення воєнного стану.

Хоча з іншого боку, дехто з місцевих керівників перевзувається прямо у повітрі. Й замість того, аби вирішувати конкретні побутові питання – усувати прориви теплоцентралей, опалювати замерзаючі квартали і створювати робочі місця – вони почепили на вишиванки камуфляж, засіли у безперервних нарадах й почали грати в потішну війнушку.

Немає сумнівів, що цей черговий постановочний «ультрапатріотизм» доб’є і без того майже відсутню владу на місцях… А суспільство тим часом – неабияк налякане і не розуміє, що відбувається й що робити далі – чи то тікати до Польщі, чи то скуповувати кілограмами сіль та сірники. Ніхто не намагається приборкати хвилі паніки, хоча саме це й мало б бути першочерговим завданням місцевої влади.

Але не тільки її одної. На мою думку, РНБО давно вже мала скласти певну «технологічну карту», себто керівництво до дії для влади на місцях, де по пунктах розписати: що конкретно і кому треба робити у випадку запровадження воєнного стану. Було б дуже незле, якби виникла повноцінна взаємодія центральної влади, органів державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування. Власне, саме рівень цієї взаємодії і визначить, як пройдуть найближчі 30 днів і з чим президент вийде після їхнього завершення до українців.

Подивимося ми й на те, хто і як використає відкрите у зв’язку із воєнним станом «вікно можливостей». Політичних можливостей, певна річ. Бо як не крути, а для українського істеблішменту на першому місці залишатиметься любов до влади – байдуже, взаємна вона чи ні. І лише на другому, третьому або десятому – інтерес держави, яка вкотре кинута на поталу і «московським вошам», і «українським гнидам».

Джерело: 112.ua

Коментарі

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *