Випробування київською комуналкою

Восени на киян очікують не лише дощі, а й платіжки за опалення. Містяни розбирають цифри у своїх електронних кабінетах або на папірцях, які діставатимуть із поштових скриньок. Тут справа не тільки в кількості витрачених коштів, але й у якості придбаних за ці гроші послуг. А вона, ця якість, не витримує критики. Але чому в Україні все настільки сумно з цією галуззю? Чому в нас перманентно виходять із ладу труби, чому посеред житлових масивів фонтанує окріп, чому всі комунікації в столиці перебувають у настільки неналежному стані?

ua.112.ua

Річ у тому, що всю царину ЖКГ може бути умовно поділено на дві складові. Перша: це надання послуг, ціноутворення на які відбувається за участю місцевої влади. Вона регулює тарифи на газ, електроенергію, опалення, гаряче і холодне водопостачання та водовідведення. Такі тарифи проходять узгодження у Нацкомісії з регулювання у сфері енергетики і комунальних послуг. У цій сфері також не бракує обурливих моментів, коли, наприклад, монополіст (як “Київенерго” абощо) змушує усіх танцювати під свою дудку, проте оскільки який-не-який контроль за ціноутворенням має місце, повного “відриву від реальності” все ж не відбувається.

Тут держава (або, якщо бажаєте, монополіст з олігархічним корінням) дуже добре дбає про свій інтерес. А що стосується споживача, то його проблеми так і залишаються його власним тягарем. Оце і є та друга складова, яку я маю на увазі: коли тарифи встановлено, громадян зобов’язано сплачувати за ними, а будь-який контроль за якістю послуг припиняється. Фактично договір, встановлений між двома сторонами, виконує тільки одна сторона. І ця сторона – споживач. Незахищений, кинутий напризволяще і часто безпорадний. Це для нього держава готує каральні заходи. Зокрема, законопроєкт № 3613, який у разі його ухвалення Верховною Радою дозволить стягувати борги через суд за спрощеною процедурою, а боржники навіть не будуть у курсі того, що таку процедуру розпочато.

Цей проєкт закону заслуговує на окрему статтю. З часом і її буде написано, але поки зауважу, що, згідно з ним, борги громадян можуть списувати коштом зарплат і соціальних виплат будь-якого роду. Як людині жити без зарплати – документ не уточнює. Можливо, якби спитати про це в його авторів (а всі вони належать до провладної фракції), розробники законопроєкту порадили би, як це зробив колись їхній колега, продати “собаку елітної породи”, а за відсутності такої продати щось інше, можливо, “зайву” нирку. Це, звісно, іронія, й дуже гірка, але зараз ідеться не про законопроєкт № 3613, а про те, що всі ті програми з модернізації, які водоканали, облгази або обленерго закладали в тарифи, не виконуються зовсім. Між надавачами та отримувачами послуг немає ані зв’язку, ні звітності. І коли на додаткові (більш локальні) заходи кошти збирають ЖЕКи або ОСББ, за рухом коштів та їх цільовим використання також немає ані нагляду, ні контролю. Хоча це мало би бути прямим обов’язком КМДА.

Все, що може “впасти” згори споживачеві, – це максимум пофарбована лавочка, нові поштові скриньки або відремонтовані вхідні двері. Проте цього недостатньо. Навіть заміна ліфтів у житлових будинках (а деяким уже по сорок із гаком років) перетворюється на проблему, яку неможливо розв’язати. І це не говорячи вже про діряві труби. Тобто гроші, які збирають із домовласників багатоквартирного будинку, вилітають у трубу. Тільки не ту трубу, що підлягає ремонту.

Рік тому, вже за нової влади – і виконавчої, і законодавчої, в Україні планували створити житлово-комунальну інспекцію. Грубо кажучи, замисел такий: буде орган, до якого споживач може поскаржитися. І будуть інспектори-контролери, які перевірятимуть якість наданих послуг. Як і багато інших проєктів, цей лишився на папері. Проте це не страшно, оскільки ще одна перевірча інстанція в Україні аж ніяк не допоможе.

Для розв’язання господарських конфліктів у нас уже є суди (втім, як і в усьому цивілізованому світі). А крім судів ми маємо перевірчі органи, також покликані бути рефері в подібного роду господарських суперечках. Це й Антимонопольний комітет, і Держспоживстандарт, і відповідні житлово-комунальні департаменти при меріях міст. Якщо говорити конкретно про Київ, то для розв’язання проблем у нас є вже згадана вище КМДА, яка, втім, бездіє.

На рівні держави я виступаю за скорочення чиновників усіх рангів у структурах, які дублюють одна одну. Але навіть це не головне. Необхідне дуже чітке розуміння правовідносин між споживачем та надавачем послуг. Максимально спрощений, але дієвий алгоритм того, що роблю я, громадянин такий-то, якщо, приміром, замість гарячої отримую ледь теплу воду. Або якщо в моєму дворі фонтанує вода холодна чи регулярно зникає електрика. Потрібен закон, який врегулює відповідальність надавача послуг, а також встановить обсяг прав споживача. Плюс, звісно, механізми їх захисту. Все, що ухвалювали в цій галузі дотепер, взагалі не витримує критики.

Останні законодавчі напрацювання в сфері ЖКГ надають карт-бланш керівничим компаніям на встановлення яких завгодно накруток на вже затверджені тарифи і буквально викручують руки споживачам. А впроваджені років двадцять тому ОСББ виявилися переоціненими та відверто імпотентними структурами, про що мені вже доводилося свого часу писати.

Звісно, впровадження відповідних новацій потребуватиме участі парламенту. Що ж тим часом може зробити мер міста або, як у випадку з Києвом, голова КМДА? Звісно, йому також буде непросто протистояти житлово-комунальній вакханалії, оскільки основні надавачі послуг – це монополісти. Здорова конкуренція могла би змінити ситуацію на ринку на краще, але виходити треба з того, що є на сьогодні. Тому головне завдання на сьогодні – підтримання наявного комунального господарства у відмінному стані. У цьому немає нічого нездійсненного, особливо якщо згадати, як у містах балтійських країн – колишніх радянських республік – змогли замінити 100% комунікацій, успадкованих від СРСР. Той таки “Київводоканал” (для прикладу) мав би надати дані про відсоток труб, які потребують негайної заміни, та про кошторис таких робіт. Маючи подібні розрахунки, можна формувати бюджет міста, виходячи з його першочергових потреб.

Але де взяти гроші? Там же, де їх свого часу знайшли в Балтії. Передусім треба припинити красти та розбазарювати бюджет на дурниці. Не буду вкотре згадувати нашумілу історію про “золоті” (буквально) сходи на Пейзажній алеї вартістю 89,3 млн грн. Або скляний міст Кличка вартістю 420 млн. Всі кияни й так добре знають, на чому в столиці відмивають гроші. А некияни можуть пригадати аналогічні історії з життя свого міста. Отже, наступний крок – це економія, чесність і використання коштів суворо за призначенням. До речі, скорочення чисельності апарату мерії також піде місту на користь. За умови розумного використання коштів міські комунікації може бути приведено в норму, якість послуг – підвищено, споживачі задоволені, а кількість скарг – зведено до мінімуму.

До сказаного я би додав і пункт номер три – за умови, якби йшлося не про Київ і не про Україну. В європейських містах (зокрема, Відні), де мені свого часу довелося жити і працювати, є можливість обирати надавача послуг (наприклад, електроенергії) з кількох альтернатів. Але я усвідомлюю, що ми, українці, ще довго будемо нести тягар монополізму. І “альтер его” того самого “Київводоканалу” чи “Київгазу” з’явиться ще нескоро або навіть не з’явиться зовсім. Але якщо хоча би виконати ту програму, яку я виклав вище, є шанс зробити місто комфортним, а сумновідому сферу ЖКГ – прийнятною до “споживання”. Була би, як то кажуть, політична воля. І бодай трохи місцевого патріотизму щодо міста, де ти живеш і яким намагаєшся керувати.