Чи потрібне нам державне фінансування політсил?

В українському суспільному житті є питання, на які не існує однозначної відповіді. Вони пов’язані з новаціями, що запроваджувалися з кращими намірами, але в наших умовах ці наміри зазнали кораблетрощі. Одне з таких питань – державне фінансування партій. В ідеалі кошти з держказни мали звести до нуля олігархічний вплив, дати партіям простір для польоту, унезалежнити їх від будь-якого тиску. Але це, як кажуть, очікування, бо реальність виявилася зовсім іншою.

glavcom.ua

Надії на автономність українських політичних партій не справдилися, але ми мусимо платити за їхнє утримання. І назад шляху вже немає, бо під таку новацію свого часу переписали українське законодавство. І зробили це не просто так, а задля європейського поступу України. Державне фінансування партій було частиною антикорупційного пакету, й на меті малося вивести політичні фінанси з тіні. Схема була така: партії отримують фінансування з бюджету, але також щоквартально звітуються про свої кошти та майно, проходять перевірку Національним агентством із запобігання корупції.

Подібна практика існує в ряді європейських країн, зокрема й колишніх радянських республіках. Там подібний алгоритм працює, бо правила є правила. Натомість у Сполучених Штатах держава не дає на партбудівництво ані копійки, бо популярні партії існують на членські внески та добровільні пожертви – іншими словами, їх повністю утримують виборці. Це – інший принцип організації процесу, котрий працює так само успішно. В Україні ж, як це часто буває, змішали перший та другий підхід, отримавши на виході малозрозумілий і недієвий гібрид.

Нині йде вже третій рік (починаючи від 2016-го), відколи партії почали отримувати держфінансування, проте змін на краще наразі не видно. Між тим з 2020 року програма фінансування стане ще більш широкою: якщо досі за наш з вами рахунок утримувалися лише парламентські партії, то вже за рік гроші виділятимуться й на ті партії, котрі набрали на виборах мінімум 2%.

Таким чином, якщо цьогоріч на партії було витрачено 566 мільйонів гривень, то у 2020-му витрати зростуть до 617 мільйонів. Остаточна цифра залежатиме від явки на дострокових парламентських виборах. Чим нижча явка, тим менше обсяг фінансування, але в середньому держава віддасть політикам понад 600 мільйонів, що, погодимося, чимало.

А що натомість партії дадуть державі та народу? Нову якість парламентаризму? Погодьмося, що це звучить доволі утопічно. А утопія ця пов’язана передусім із тим, що за три роки НАЗК не покарала жодну партію, спійману на порушенні законодавства. Безкарність же, як відомо, лише підсилює подальші відхилення від правил гри.

Законодавством передбачена ціла низка санкцій за порушення, пов’язані з фінансуванням партій та виборчих кампаній. Серед найсерйозніших – призупинення і припинення державного фінансування. І протягом останнього часу ми чули / читали / бачили чимало викриттів, пов’язаних із підставними донорами – випадковими вчителями чи сантехніками, котрі чомусь – із доброго дива – відписували тій чи іншій партії мало не мільйони. При розслідуванні виявлялося, що ці люди не мають жодного стосунку ані до грошей, буцімто переведених від їхнього імені, ані до самих партій. За подібні речі держава в особі своїх контролюючих органів мала б суворо карати, але цього зроблено так і не було. В жодному з випадків.

І це ще одна характерна для України реалія. Виділені кошти осідають невідомо де, а державні органи, покликані контролювати їхній рух, займаються невідомо чим і проявляють незбагненну лояльність. Позбавлення державного фінансування за серйозні порушення стало б досить серйозним важелем впливу на партії. Інакше держава бере на себе функцію чи то мецената, чи то добровільного донора, а точніше – дійної корови. Такого фінансування нам точно не треба. Краще та ефективніше витратити ці кошти на щось по-справжньому корисне. Але здатися й умити руки легше за все. Треба міркувати над тим, як виправити ситуацію.

Зрозуміло, що американська модель нам не підходить: середньостатистичний виборець не стане фінансувати політичні партії, доки сам не стане достатньо заможним і забезпеченим. Поки що у нашій піраміді Маслоу потреба у вкладанні грошей в політпроекти балансує десь на самому вершечку. Якщо тільки вона там є взагалі. Отже, європейський досвід підтримання партій за державний кошт нам все таки підходить більше. Але щоб такий досвід запрацював, потрібен жорсткий контроль – і це як мінімум. І, звичайно, покарання за допущені порушення.

Перебудувати ж суспільну свідомість і умовний “суспільний договір” так, аби вже завтра зникла олігархія, звісно ж, не вдасться. Тим паче, що на руках в олігархів – потужний козир, який поки перебити нічим. Вони володіють телеканалами, а без своєї “кнопки” в кишені, без доступу до ефіру будь-яка партія приречена на провал. У нас навіть президент країни, по суті, вирощений телевізором, а отже, довго говорити про важливість цієї складової піару не доводиться взагалі. Суспільного ж телебачення фактично нема, спроби його запровадити є більш або менш успішними, але в кожному разі – не такими, що здатні розв’язати проблему.

Отже, олігархи все одно будуть підманювати партії та їхніх лідерів доступом до мікрофону (а також і щедрими фінансовими вливаннями), але за це, певна річ, вимагати контролю за подальшою діяльністю вже прикормленого істеблішменту. Олігархату потрібне своє лобі у парламенті, й задля його створення він не скупитиметься на проплату виборчих кампаній. А політичні партії, які одночасно беруть гроші й у держави, і у великого бізнесу, нагадують те ласкаве телятко з прислів’я, яке двох маток ссе і совісті не має.

Резюмуючи сказане, зауважу, що завдання створити незалежні політсили на сьогодні не виконане, а разом із ним не виконане і завдання наростити довіру до політиків, парламенту, ухвалених ним законів. Та чи пропоную я скасувати державне фінансування партій? Поки що ні. Можливо, рішення щодо такого фінансування є на сьогодні й найбільш оптимальним, і єдино вірним. Все таки у довгостроковій перспективі воно має можливість запрацювати і дати шанс на розвиток партій та їхню рівновіддаленість від великих окремих фінансово-промислових груп.

Але контроль за тим, що відбувається з виділеними державою грошима, має стати завданням номер один. Із благодійністю на користь бізнесу, котрий намагається використати партії в своїх інтересах, час зав’язувати. Ми не такі багаті, аби збагачувати інших, та й економіка – як казали ще за радянських часів – “має бути економною”.